Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

— Eh bien? — сказав Наполеон.

— Un cosaque de Platow[75] каже, що корпус Платова з’єднується з великою армією, що Кутузова призначено головнокомандуючим. Tres intelligent et bavard![76]

Наполеон усміхнувся, сказав дати цьому козакові коня і привести його до нього. Він сам бажав поговорити з ним. Кілька ад’ютантів помчало, і через годину кріпак Денисова, Лаврушка, якого Денисов відступив Ростову, в денщицькій куртці, на французькому кавалерійському сідлі, з лукавим і п’яним, веселим обличчям під’їхав до Наполеона. Наполеон звелів йому їхати поруч з собою і почав питати:

— Ви козак?

— Козак, ваше благородіє.

«Le cosaque ignorant la compagnie dans laquelle il se trouvait, car la simplicité de Napoléon n’avait rien qui put révéler à une imagination orientale la présence d’un souverain, s’entretint avec la plus extrême familiarité des affaires de la guerre actuelle»[77], — каже Тьєр, розповідаючи цей епізод. Дійсно, Лаврушку, який напився і залишив пана без обіду, було висічено напередодні і послано в село за курми, де він захопився мародерством і потрапив у полон до французів. Лаврушка був один з тих грубих, нахабних, бувалих лакеїв, які вважають за обов’язок усе робити підло і хитро, які ладні всіляко прислужитися своєму панові і які хитро вгадують панські погані думки, особливо гонор і дріб’язковість.

Потрапивши в товариство Наполеона, особу якого він дуже добре і легко впізнав, Лаврушка анітрохи не збентежився і тільки намагався від щирого серця прислужитися новим панам.

Він дуже добре знав, що це сам Наполеон, і присутність Наполеона не могла збентежити його більше, ніж присутність Ростова чи вахмістра з різками, бо не міг його будь-чого позбавити ні вахмістр, ні Наполеон.

Він теревенив усе, що балакалось між денщиками. Багато чого з цих балачок було правдою. Але коли Наполеон спитав його, як же думають росіяни, переможуть вони Бонапарта чи ні, Лаврушка примружився й замислився.

Він побачив тут тонку хитрість, як завжди в усьому вбачають хитрість люди, подібні до Лаврушки, насупився й помовчав.

— Воно значить: якщо буде бій, — сказав він замислено, — і незабаром, то це так точно. Ну, а коли мине три дні, а після того самого числа, тоді значить цей самий бій у відтяжку піде.

Наполеону переклали це так: «Si la ba tai lie est donnée avant trois jours, les Français la gagneraient, mais que si elle serait donnée plus tard, dieu sait ce qui en arriverait»[78], — усміхаючись, переказав Lelorme d’Ideville. Наполеон не усміхнувся, хоч він, як видно, був у дуже веселому настрої, і звелів повторити йому ці слова. Лаврушка помітив це і щоб розвеселити його, сказав, удаючи, що не знає, хто він.

— Знаємо, у вас є Бонапарт, він усіх на світі побив, ну, та про нас інша річ... — промовив він, і сам не знаючи, як і чому наприкінці прохопився в його словах хвалькуватий патріотизм. Перекладач переказав ці слова Наполеону без закінчення, і Бонапарт усміхнувся. «Le jeune Cosaque fit sourire son puissant interlocuteur»[79], — каже Тьєр. Проїхавши кілька кроків мовчки, Наполеон обернувся до Бертьє і сказав, що він хоче подивитись яке враження справить sur cet enfant du Don[80] звістка про те, що людина, з якою розмовляє цей enfant du Don, є сам імператор, той самий імператор, що написав на пірамідах безсмертно-побідоносне ім’я.

Звістку було передано.

Лаврушка (зрозумівши, що це робилося, щоб збентежити його, і що Наполеон думає, що він злякається), щоб догодити новим панам, зараз же прикинувся здивованим, приголомшеним, витріщив очі і зробив таке обличчя, яке йому звичне було, коли його водили сікти. «А peine l’interprête de Napoléon, — каже Тьєр, — avait-il parlé, que le Cosaque, saisi d’une sorte d’ébahisse ment ne proféera plus une parole et marcha les yeux constamment attachés sur ce conquérant, dont le nom avait pénêtre jusqu’à lui, à travers les steppes de l’Orient. Toute sa loquacité s’était subitement arrêtée, pour faire place à un sentiment d’admiration naïve et silencieuse. Napoléon, aprèes l’avoir récompensé, lui fit donner la liberté, comme à un oiseau qu’on rend aux champs qui l’ont vu naître»[81].

Наполеон поїхав далі, мріючи про ту Moscou, що так полонила його уяву, a l’oiseau qu’on rendit aux champs qui l’on vu naître[82] помчав на аванпости, придумуючи заздалегідь усе те, чого не було і що він розповідатиме у своїх. А того, що насправді з ним було, він не хотів розповідати саме тому, що це здавалось йому не вартим розповіді. Він виїхав до козаків, розпитав, де був полк, що входив до загону Платова, і ще до вечора знайшов свого пана Миколу Ростова, який стояв у Янкові і щойно сів на коня, щоб з Ільїним зробити прогулянку по навколишніх селах. Він дав другого коня Лаврушці і взяв його з собою.

VIII

Княжна Марія не була в Москві і поза небезпекою, як думав князь Андрій.

Після повернення Алпатича з Смоленська старий князь ніби раптом отямився від сну. Він наказав зібрати з сіл ополченців, озброїти їх і написав головнокомандуючому листа, з якому сповіщав його про свій намір зоставатися в Лисих Горах до останньої крайності і захищатися, полишаючи на його розсуд вжити чи не вжити заходів для захисту Лисих Гір, у яких буде взято в полон або вбито одного з найстаріших російських генералів, і заявив домашнім, що він залишається в Лисих Горах.

Але, залишаючись сам у Лисих Горах, князь розпорядився про вирядження княжни і Десаля з маленьким князем у Богучарово, а звідти в Москву. Княжна Марія, злякана батьковою гарячковою, безсонною діяльністю, що замінила його недавню опущеність, не могла зважитися залишити його самого і вперше в житті дозволила собі не послухатись його. Вона відмовилась їхати, і на неї звалилася страшна гроза князевого гніву. Він нагадував їй усе, в чому він був несправедливий проти неї. Намагаючись обвинуватити її, він сказав їй, що вона змучила його, що вона посварила його з сином, мала проти нього гидкі підозри, що вона завданням свого життя поставила отруювати його життя, і вигнав її із свого кабінету, сказавши їй, що, коли вона не виїде, йому байдуже. Він сказав, що знати не хоче