Читати книгу - "Ода до радості (збірник)"

І тут пригадуються гіркі слова видатного нашого драматурга Миколи Куліша, який загинув на Соловках, сказані ще в 20-х роках минулого століття: «Бандити й отамани ми. І не бачити нам життя прекрасного, а замість нього устелимо шлях до Європи трупами». Коли на початку лютого я навів ці слова, на мене накинулися: як можна, ну кілька загинуло, але попереду – перемога. І – Європа!

Та потім була Небесна сотня. А далі кількість загиблих на сході пішла вже на сотні.

Вірю, історія розбереться й ми дізнаємося, хто здавав Крим і продавав наших хлопців, які загинули під Волновахою, Слов’янськом, у Донецьку й Луганську. Але так хотілося, щоб цього не було.

Надія ж моя проростає, як квітка, що росте крізь сніг, крізь холод, крізь вітер і крижанистий світанок. Але світанок. Квітка інтуїтивно відчуває, що десь там іде весна і знає, що вона передвісниця цієї весни.

Настрої у тих, хто був до поїздки в Брюссель повен стереотипів, коли поверталися, були зовсім іншими. І пригадуються слова колеги: «Думаю-то я теперь совсем по-другому, но как написать об этом?» Я тоді відповів:

– Так і напишіть, як думаєте.

От і я пишу, як думаю. У Європі, образно кажучи, європейський мед дістається великим потом. І в українців так само. Нам пощастило мати найщедрішу в світі землю, але не пощастило з сусідами, особливо на сході. Але колись європейські народи теж так думали: французи – про німців, німці – про французів, італійці – про тих й інших. Чому ж у них тепер нема ворожнечі? Справа у Путіні? Тут я чую голос натівського офіцера:

– Єльцин же не вічний…

І думаю – Путін теж не вічний. Але я певен: Україна може стати повноправною частиною не лише географічної Європи, а Європи в наших душах, способах мислення і життя ще й за існування і навіть правління Путіна. Для цього потрібно небагато: одвічний індивідуалізм українців поставити на користь державі й усім нам, перестати вірити солодкоголосим популістам, перестати брати і давати хабарі, особливо при проведенні люстрації, коли чесність претендентів на посади, як кажуть, залежить від певної суми…

– І все? – спитає, можливо, хтось.

А спробуймо хоча б це зробити реальністю.

Хабарники, переконаний, є і в тій же Бельгії, у Франції, Німеччині, Іспанії, на Мальті, в інших країнах. Але їх нікчемно мало порівняно з Україною. Я чомусь думаю, що основна причина навіть не в тому, що мислення інше, а в тому, що тамтешні чиновники знають: покарання буде неминучим, кар’єра перекреслена і хабар не вартує майбутнього.

Нібито солідні спроби співпрацювати з НАТО і навіть вступити до Альянсу в минулому закінчились нічим – а Росія співпрацювала. Складно й негарно вийшло з ЄС. Але угоду про Асоціацію таки підписано. Правда, надто вже дорогою ціною. То що, нам таки треба крові і трупів, не можемо без цього? І в НАТО готові хоч словами і якоюсь допомогою захистити Україну? Та згадуються слова пана Пшела:

– Де бути Україні, це її питання і її відповідь.

Я народився і виріс на поліському хуторі. До села – цілі заболочені два кілометри. Між хутором і селом височіла невеличка гірка. Якось я, малий, вийшов на ту гірку. Вдалині виднілися перші сільські хати, з-за них визирав шпиль церкви. І так мені захотілося туди – до села, побачити, як там люди живуть, що взагалі там відбувається, у загадковій далечині. І було страшно, тим більше, що знав – десь там попереду річка, яку треба буде перейти. Самому.

Згодом ми перебралися в те село, де збудували дім. Пам’ятаю, як ішли зимовим ранком стежкою з хутора в село, несучи ікону, хатнє начиння і ведучи годувальницю-корову. Мела невелика хуртовина, можна було перечекати, коли випогодиться, але тато з мамою сказали: «Раз напередодні вирішили справляти перехідщину сьогодні, то відкладати негоже, треба йти». І ми пішли.

Один із найяскравіших спогадів уже в селі – я з покійним татом саджу сад біля нового будинку. Тримаю маленьку яблуньку, а тато дивиться, чи рівно вона стоїть. Потім засипаємо коріння деревця землею, злегка притрамбовуємо і поливаємо.

Яблуня та не раз радувала нас щедрими врожаями червонобоких плодів. На її місці тепер росте інша, молода яблуня. Поруч молодший брат Василь, котрий тепер живе на батьківському обійсті, посадив калину, яка вважається символом України. Калина теж щедро обдаровує ягодами, допомагає рятувати від зимових болячок.

Ну, а фундамент під новий дім на місці батьківської хати, так склалося, ми закладали 24 серпня 1991 року. Дізнавшись увечері, що Україна стала незалежною, я пожартував: «Хата стоятиме, допоки буде Україна, і Україна буде, допоки стоятиме хата». В Україні таких нових хат уже багато, хай і закладених в інші дні. Вони складають спільний дім – Україну. Чимало українців тепер заробляють на хліб насущний у Європі. Але Європа в більшості своїй насправді не 1991-го, а пізніше, 2004 року, довідалася, що є Україна. Україна, яка може заявити про себе. А ще більше – через десять літ, 2014-го, після буремних і трагічних подій, названих Революцією гідності.

До речі, цікаво було б дізнатися, що розповідали європейці, повернувшись додому з Луцька такого далекого вже 1429 року, після того першого Європрасамміту?

Чи пам’ятає бруківка на дорозі до Замку копита коней, які везли тодішніх монархів? Та чи була тоді бруківка?

Вежі Луцького замку – В’їзна, Владича, Стирова – точно пам’ятають. Але вони мовчать, думаючи свою віковічну думу. Можливо, й про нас.

Вежі, зведені ще у ХІV столітті, вистояли. Вистоїмо й ми, українці, давні мешканці Європи.

Примечания

1

Полікарпов І-153 – радянський поршневий одномоторний винищувач-біплан із відкритою кабіною, розроблений у 1938 році. Використовувався в Монголії, під час боїв з японцями за Халхін-Ґол, у Китаї, брав участь у Фінській кампанії. До моменту вторгнення німців у СРСР безнадійно застарів.

2

Ешелон – позасистемна одиниця висоти в цивільній авіації, дорівнює 100 англійським футам (30,48 м). 1 ешелон – це мінімально безпечна відстань по вертикалі між двома літаками, чиї курси перетинаються. Таким чином, комерційні авіалайнери не курсують на довільних висотах, вони займають