Читати книгу - "Розмальована вуаль"

– Постарайтеся тримати нерви в кулаці. Опануйте себе як тільки можете.

– Скажіть носіям поспішити.

– Вони отримали наказ бігти щодуху.

Офіцер, що вже сидів у паланкіні, проминув Кітті й крикнув щось носіям. Ті акуратно підняли паланкін, поклали палиці на плечі й швидко попрямували вперед. Воддінгтон не відставав. Вони бігцем вибралися на пагорб, попереду кожного паланкіна біг чоловік із ліхтарем, а біля водяних воріт стояв сторож зі смолоскипом.

Наближаючись, офіцер гукнув його, і, щойно вони підійшли, їх пропустили через половинку воріт. Сторож щось пробурмотів, доки вони проходили, і носії відповіли. У нічній темряві ці гортанні звуки з дивної мови прозвучали загадково й тривожно. Вони стали підніматися мокрою й слизькою бруківкою вулиці, й один із носіїв, що ніс офіцера, спіткнувся.

Кітті почула, як долинули гнівний крик офіцера, пронизлива відповідь носія, а тоді паланкін попереду помчав далі. Вулиці були вузькі, звивисті. У місті стояла глибока ніч. Місто мертвих. Вони поспішали вузенькою вуличкою, звернули за ріг, а тоді збігли вгору сходами. Носії почали засапуватися, вони йшли довгими, частими кроками. Один із них на ходу витягнув потріпану хустинку й витер із чола піт, який заливав очі. Вони звертали то туди, то сюди, наче мчали через лабіринт. У тіні зачинених крамниць іноді наче вимальовувалися обриси лежачої людини, але не було ясно, чи це хтось спить і зранку прокинеться, чи спить і не прокинеться ніколи. Вузькі вулички були химерні у своїй мовчазній порожності, і, коли раптом загавкав пес, через змучені нерви Кітті нажахано здригнулася. Вона не знала, куди вони йдуть. Дорога здавалася нескінченною. Хіба не можна йти швидше? Швидше. Швидше. Час спливає, будь-якої миті вже може бути занадто пізно.

63

Аж ось, простуючи вздовж глухої довгої стіни, вони підійшли до воріт зі сторожками обабіч, і носії опустили паланкіни. Воддінгтон заспішив до Кітті. Вона вже вистрибнула. Офіцер голосно загупав у ворота й став гукати. Їм відчинили бічні двері, й вони зайшли у великий квадратний двір. Притулившись до стін, під стріхами низьких дахів покотом лежали солдати, загорнувшись у ковдри. Вони на якусь мить спинилися, доки офіцер поговорив із якимось чоловіком – напевно, начальником сторожі. Потім офіцер сказав щось Воддінгтонові.

– Він іще живий, – тихо звернувся Воддінгтон до Кітті. – Обережно, дивіться під ноги.

Перед ними й далі несли ліхтарі. Так вони перетнули двір, піднялися сходами, увійшли в широкі двері, далі вниз, в інший просторий двір. Уздовж двору тягнулася довга освітлена кімната; крізь рисовий папір просвічувало світло, утворюючи гарний ґратчастий візерунок. Чоловіки з ліхтарями повели їх через двір у бік кімнати, й біля дверей офіцер постукав. Йому відразу ж відчинили, й офіцер, глянувши на Кітті, відступив убік.

– Заходьте, будь ласка, – сказав Воддінгтон.

Кітті увійшла в довгу низьку кімнату з димними лампами, світло від яких робило її зловісною. То там, то там стояло кілька солдатів. На матраці під стіною навпроти дверей лежав чоловік, загорнутий у ковдру. Біля його ніг нерухомо стояв офіцер.

Кітті поспішила туди й схилилася над матрацом. Волтер лежав із заплющеними очима, і в тому похмурому світлі на його обличчі виднівся сірий відбиток смерті. Він був жахливо нерухомий.

– Волтере, Волтере, – видихнула Кітті тихим, наляканим голосом.

Його тілом прокотився дрож – тінь руху, легка, наче подих вітру, що не відчуваєш, коли він на якусь мить брижить нерухому воду.

– Волтере, Волтере, заговори до мене.

Він повільно розплющив очі, наче, щоб підняти ці важкі повіки, потрібне було величезне зусилля, але на Кітті він не дивився, а втупився в стіну за кілька дюймів від її обличчя. Він заговорив; у його голосі, тихому і слабкому, звучав натяк на усмішку.

– Оце так халепа, – сказав він.

Кітті не наважувалася дихати. Волтер більше не зронив ні звука, не заворушився, але його очі, ці його темні, холодні очі (які містерії вони тепер споглядали?) втупилися у побілену стіну. Кітті підвелася на рівні. Змученим поглядом вона глянула в лице чоловікові, що стояв поруч.

– Невже справді нічого не можна вдіяти? Ви ж не збираєтеся стояти тут склавши руки?

Вона стиснула долоні. Воддінгтон поговорив з офіцером, що стояв у ногах ліжка.

– Боюся, вони зробили все можливе. Ним опікувався полковий лікар. Ваш чоловік його навчив, тож він зробив усе те ж саме, що зробив би лікар Фейн.

– Оце він і є?

– Ні, це полковник Ю. Він не відходить від вашого чоловіка.

Збентежена, Кітті зиркнула на нього. Це був високий чоловік, але кремезний, – здавалося, йому було тісно в уніформі кольору хакі. Він дивився на Волтера, і в його очах Кітті побачила сльози. У неї стиснулося серце. Чого це в цього чоловіка з жовтим пласким обличчям очі повні сліз? Її це розгнівало.

– Жахливо, що не можна нічим зарадити.

– Принаймні йому більше не болить, – відказав Воддінгтон.

Кітті знову схилилася над чоловіком. Його страшні очі й досі невидюще дивилися поперед себе. Їй було важко сказати, чи він щось бачить. Вона не знала, чи він почув їхню розмову. Вона піднесла губи до його вуха.

– Волтере, хіба нічого не можна вдіяти?

Кітті думала, що мають бути якісь ліки, які він міг би випити, що стримали б це його жахливе конання. Тепер, коли її очі звикли до напівтемряви, вона з жахом побачила, як осунулося його обличчя. Вона його заледве впізнавала. Подумати тільки – лише за кілька коротких годин він став виглядати, як інша людина. Та він взагалі втратив людську подобу, він скидався на саму смерть.

Їй здалося, що він намагається щось сказати. Вона наблизила вухо.

– Не метушися. Раніше було важко, але вже терпимо.

Кітті трохи почекала, але він мовчав. Його непорушність сповнювала її серце болем; її лякало, що він так смиренно лежить. Наче вже приготувався до вічного спокою могили. Хтось, чи то лікар, чи то санітар, підійшов і жестом вказав їй відійти вбік; він нахилився над умирущим і змочив йому губи брудною ганчіркою. Кітті знову підвелася й у відчаї звернулася до Воддінгтона:

– Невже і справді немає надії?

Той похитав головою.

– Скільки ще він проживе?

– Хтозна. Напевно, годину.

Кітті обдивилася голу кімнату, на якусь мить її погляд зупинився на солідній формі полковника Ю.

– Можна я трохи побуду з ним наодинці? – запитала вона. – Хвилиночку.

– Певна річ, якщо ви так хочете.

Воддінгтон підійшов до полковника й поговорив із ним. Той злегка вклонився й