Читати книгу - "Король болю"

— Той шваб хотів від тебе гайдуків, — промовив Казимир, — солдат, які служать місту й Короні. Закону врешті-решт... А мені потрібні пройдисвіти й відчайдухи. Найманці, якими колись були ми з тобою.

Вдруге почувши нагадування про своє минуле, Орест зблід на обличчі, проте змовчав.

— Чого ти вирішив, що я знаюся з такими? — перепитав він.

— Бо ми завжди зналися з людьми свого ремесла, — відповів Казимир.

— Я більше не найманець, — стишивши голос, різко сказав той, — минули часи, коли я був ландскнехтом. Тепер я порядний львівський громадянин. Служу в магістраті. Вдома мене чекає дружина й двійко дітей. І менше за все, повір, хочеться мені знатися з пройдисвітами.

Казимир глянув на нього з недовірою.

— Чого ти витріщаєшся? — не витримав Орест.

— Не впізнаю тебе.

— Десять років минуло. Люди змінюються.

— Але ж ідеться також і про гроші.

— Які гроші?

— Пані Сененська добре заплатить цим людям.

— А мені що від того?.. Хоча, стривай... Твоя пані Сененська може заплатити й тому, хто збере для тебе підходящий загін, так?

Тепер вже від душі розреготався Казимир.

— Я знав, що горбатого могила справить! Агов, дівко! Принеси нам ще вина! — вигукнув він.

— Тут не прийнято так гукати, бовдуре.

— Йди до біса, пане уряднику.

Орест подав дівчині умовний знак, і та миттю принесла їй глек з добрим бургундським.

— Бачу, тебе тут добре знають, — не без заздрощів сказав Казимир.

Орест кивнув.

— Більш того. Я можу тут їсти й пити задарма.

Найманець ледь не вдавився шматком сиру, який щойно запхнув собі до писка, а тому, вирячивши очі, мусив відкашлятись. Коли його потуги минули, то помітив, що до Ореста за цей час підійшов статечний чоловік у дорогому грецькому одязі, і той шанобливо підвівся. Поки вони віталися, Казимир встиг привести себе до ладу.

Грек подивився на нього приязно з ледь помітною усмішкою, що затаїлася в його чорній з сивиною бороді.

— Розкажи, хто цей чоловік навпроти, Оресте, — звернувся він до урядника.

— Це... це мій брат... — трохи запнувшись, збрехав той.

— Он як! — зрадів чорнобородий, — не знав, що ти маєш брата, але така несподіванка справляє мені приємність.

— Казимире, це пан Костянтин Корнякт. Власник винарні, де ми з тобою пригощаємось.

Найманець уклонився.

— Сподіваюся, вам усе смакує, добродії? — учтиво запитав у них грек.

Орест і Казимир в один голос запевнили, що все чудово. Зрештою, вони й не збрехали.

— Ось що, Оресте, — раптом промовив Корнякт, і в його очах зблиснули азартні вогники, — якщо вже виявилось, що в тебе є брат, то чи дозволиш показати йому мої скромні володіння? Адже Казимир так само мій гість.

— Звісно, ваша милосте, — з удаваною байдужістю відповів той.

— Чудово. Ти також ходи з нами.

Корнякт провів їх на другий поверх, де якраз над винарнею була широка зала, прикрашена по-східному. Тут на підлозі лежали дорогі перські килими, на стінах висіли казкові полотна, чудернацька східна зброя і музичні інструменти. В повітрі відчувалися східні пахощі. На низьких чудернацьких столиках були великі тарелі, наповнені солодощами й фруктами. В кутку зали на подушках дрімали напівоголені танцівниці.

— Сюди я приходжу, щоб подумати, — не без гордощів сказав Корнякт, — з вікна добре видно місто і його мешканців... Я дечим вас пригощу, якщо ви не проти.

Він клацнув пальцями, і тієї ж миті перед ними з’явився служник зі срібною тацею в руках. На таці лежали невеликі шматки якогось зеленуватого тістечка.

— Спробуйте, — запропонував грек, — ця річ божественна на смак.

Він першим узяв шматок з таці і з неабиякою приємністю ковтнув. Орест і Казимир зробили те саме. Служник залишив тацю на столику й вийшов із зали. Грек тим часом підійшов до стіни і, знявши звідти кіфару,[49] заходився грати якусь чудернацьку мелодію.

— Звідки в нього це багатство? — пошепки запитав Казимир в Ореста.

— Колись він був митником у Молдові. Потім збагатився на лихварстві. Зараз ціле місто разом з магістратом винні йому купу грошей, — так само тихо відповів урядник.

— Місто не віддасть, — хмикнув Казимир.

— А йому й не треба, — мовив Орест, — в обмін на цю позику він має право назначати таку ціну за свої товари, яку захоче. І завозити сюди все, що хоче. Через це всі купці у Львові його ненавидять.

— А чому ти сказав, що можеш вільно їсти й пити у його винарні? — раптом згадав Казимир.

— Бо я... Бо ти неправильно мене зрозумів, — затинаючись відповів Орест, зрозумівши, що бовкнув перед тим зайве, — я мав на увазі інше...

Казимир вже вирішив допитатися в нього, про що все-таки той говорив нещодавно за вином, але його раптом охопило дивне відчуття. Здалося, що він, а разом з ним Орест і Корнякт помалу підіймаються вгору, попід саму стелю. Потім поринають у відчинене вікно й опиняються над на Руською. Справа від них височить вежа, яку також збудував цей грек, а зліва — міський Високий Мур. Корнякт, мов зачарований власного музикою, невпинно перебирає струни своєї кіфари, посилаючи звуки одночасно в небеса і на землю.

Та раптом він покинув свій інструмент, лишивши його висіти в повітрі, мовби той був зовсім невагомий, і наблизився до Ореста й Казимира.

— Летімо у вежу, — сказав він їм, і обидвоє врешті усвідомили, що якимось дивом вони таки літають.

Грек узяв їх обох за плечі і м’яко потягнув за собою. Вони піднялися ще вище, звідки Львів виднівся як на долоні. Міські мури двома тісними кільцями міцно тримали середмістя у своїх кам’яних обіймах, як справжнє міське серце. Височіли зграбні башти й виступали вперед бастіони. А над самим Лембергом, тримаючись за гору, купався в сонці Високий Замок.

Мов три великі птахи, вони влетіли до вежі через вікно й опинилися у невеликій кам’яній кімнаті. Тут просто на підлозі сидів худорлявий чоловік і майстрував щось із дерева.

— Це Павло Римлянин, — тихо сказав Корнякт, — він дуже зайнятий роботою, тому нас не помічає.

Придивившись, Казимир побачив, що той будує малу, десь у пів людського зросту, церкву. Вона була прегарна. Нагадувала