Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Поряд з обов’язковими предметами в гімназії викладалися необов’язкові. Серед них іноземні мови, німецька і французька, які (за бажанням гімназисток та їхніх батьків) викладалися за певну плату. До необов’язкових предметів відносились малювання і креслення (І – VII класи), космографія (астрономія, VII клас), педагогіка (VII клас) і співи, а також історія і математика по розширених програмах.

Щорічно проводились усні і письмові екзамени. Ті, хто здавав їх успішно, нагороджувалися похвальними листами і книгами. Після закінчення курсу гімназії видавався атестат зрілості, що відкривав доступ у всі вищі учбові заклади і давав право поступити на державну службу. Кращі учениці нагороджувалися медалями. Тим, хто закінчив VII класів, видавався атестат на звання вчительки початкових класів, а тим, хто закінчив VIII класів – домашньої вчительки, а якщо при цьому випускниця отримувала медаль – домашньої наставниці. Після закінчення VIII класу можна було без екзаменів поступити на Вищі жіночі курси.

На чолі гімназії стояв директор (директриса) та інспектор, що призначався попечителем учбового округу. В середньому по Росії до початку XX століття зарплата директора складала 2000 рублів на рік, а також оплачувалася казенна квартира і уроки. Вчителі отримували від 700 до 900 рублів на рік. Тижнева програма складала 12 годин. Пенсії призначалися через 25 років.

Кожний навчальний ранок починався із загальної молитви, потім всі вишиковувалися по класах. Проходячи мимо Перепьолкіної, дівчатка робили реверанс. Директриса причіпливо оглядала зовнішній вигляд учениць.

Будівля гімназії була триповерховою. Фасад не змінився досі. Фасадний вхід був тільки для дорослих, а діти приходили в гімназію по сходинках – вельми широких – з двору. У вестибюлі вішалка домашнього типу, гачків на десять, велике дзеркало в різьбленій фігурній рамі, столик для газет, корзина для тростин та парасолей, кілька стільців із гнутими ніжками, паркетна підлога при вході покрита доріжкою. На стелі – скромний світильник. На стінах – ніяких прикрас, тільки висіли розпорядження та інструкції у рамках і – прикмета часу – телефон. Він змонтований на панелі – власне, телефонний апарат з трубкою на шнурі, а також окремо комутатор з п’ятьма дротами, що йшли вниз.

Далі приймальне приміщення – з кількома дверима в кабінети. Круглі столи, на них альбом, ваза, а головне – акваріум з рибками, квіти. Багатий різьблений диванчик і крісла. На стіні в рамці фотопортрет професури і підпис: «Гімназія така-то…».

Класи були типові, площею сорок два квадратних метри. Дерев’яні парти в три ряди, по п’ять парт у ряду. Три широкі вікна. Стеля заввишки до чотирьох метрів. В одному верхньому кутку вентиляційний люк, у другому – ікона. На підвіконні квіти. У вчителя невеликий столик-пюпітр і два тверді стільці. Велика чорна дошка, стійка з поперечиною – для підвішування наочних посібників.

У їдальню ходили позмінно. У ній довгий стіл для професури на 10 місць, сервірований майже на ресторанному рівні. Паралельно три такі ж столи, але без скатертин і з табуретками, в кінці кожного столу – стілець для наглядачки. На стіні – гравюри, натюрморти. Були кабінети фізики з демонстраційним столом та шафами, наповненими обладнанням, а ще – проекційний апарат, терези, колби.

Гімназичний та актовий зали були однакові за площею (біля 100 м2), була шведська стінка, качелі. Дівчатка займалися у довгих фірменних платтях. Сиділи на низьких лавках.

У десять років, це коли вже почала навчатися в гімназії, Віра вперше разом з класом побувала в Большому театрі, і відтоді захворіла балетом. І вимолила у батьків дозвіл поступити в балетне училище Большого театру. Батьки погодились, сподіваючись, що дочка не пройде конкурс (а він був чималий) і її взагалі не візьмуть: вона була хоч і граційною, але досить повненькою дівчинкою – яка, мовляв, балерина. Але в ті часи балерини не були такими худими та жилавими, як нині, в жіночій красі тоді цінувалися округлі форми і приємна повнота.

Вірусю прийняли, конкурс вона витримала з успіхом (змалечку любила танцювати і танцювала завжди до самозабуття). Екзаменаторів вразило те, що в кожному її русі виднілася витонченість та елегантність.

«У цієї дівчини, – показували на Віру Левченко, – гарне балетне майбутнє».

Воно й було забезпечене Вірі Левченко, але… Протрималась вона в балетному училищі майже рік, а тоді рішуче втрутилась в її сценічну науку бабуся Катерина Володимирівна.

Батьки, знаючи добре Катерину Володимирівну, пішли на маленьку хитрість. Утаємничили те балетне училище, і бабуся довгий час не відала, куди щоранку ходить її онука – гадала, що в гімназію. Бо куди ж ще? А коли нарешті випадково дізналася, що не до гімназії ходить її онука, а до балетного училища – підняла несусвітній ґвалт: який балет? Яка сцена? Все мало бути так, як ухвалювала вона, і край. Бабуся – а вона була старомосковського виховання, – заявила: дівиці із хорошої родини не місце в театрі! Актриси, на її переконання, всі всуціль були ледь чи не аморальними і взагалі такими… такими, що не заслуговували навіть поваги. І батьки Віри, матеріально залежні від Катерини Володимирівни, не зважилися не послухатися – забрали дочку з балетного училища. Вірочка посумувала і знову повернулася в гімназію.

Не вплинуло на бабусю (ох, і крута ж була, ох і рішуча, як упреться на своєму, то хоч кіл їй на голові теши, а буде по її!) ні умовляння педагогів, які вже тоді загледіли в «полтавської галушечки» особливі здібності до сцени. Не порятувало й не зарадило справі умовляння самої Олени Лешковської, актриси Малого театру, яка навіть додому до Левченків з цього приводу приїздила. Була вона славетною у театральному світі – авторитет з авторитетів! Але не вплинула на Катерину Володимирівну, як не вплинули й несміливі, боязкі прохання Катерини та Василя Левченків – Катерина Володимирівна як уперлася на своєму, то й не зрушила зі свого. «Ні! – була її категорична відповідь. – Ніякої сцени. Не дам зіпсувати свою онуку!..»

Катерина Володимирівна (а, як уже зазначалося, дамою вона була вельми серйозною!) сама не ходила до театру, вважаючи відвідини якогось там лицедійства непристойним для поважних і порядних людей, до яких зараховувала і себе, і свою родину, і членам родини не радила робити – простіше, забороняла відвідувати будь-які видовиська. Ослухатися її ніхто з Левченків не зважувався. Та й не смів.

І Віра теж, хоча вже тоді жила мрією про театр, спала і бачила себе на сцені чи на екрані «Великого німого»… (Кіно бабуся зневажала ще більше, ніж театр.)

Але не зважуючись перечити