Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

від спирту до пива. Цих обпалених обстрілами бійців уже не порівняти з тими безтурботними хлопцями, що приїхали сюди на початку серпня, всього три тижні тому. І якщо розпитати про те, як тоді відбувалося бойове хрещення, наприклад, у Діми Коршунова, який сьогодні заступив на 3906, то він із легким сумом вам пригадає, як бійці, не встигнувши розкласти речі, зіткнулися з місцевими, що, не церемонячись, порадили забиратися геть. Такий прийом виявився для бійців несподіваним. До цього скрізь, де ніс службу батальйон, із місцевим населенням устаканювався нормальний контакт. Не звернувши уваги на попередження, хлопці розвантажили машини, встановили намети і сіли обідати – і тут їх накрило рясним мінометним обстрілом. Один боєць загинув, кількох поранило. «Після цього семеро зібрали речі й поїхали додому. Напевне, вони якось інакше уявляли собі війну. Більше під обстрілами поки що ніхто не загинув. Потрібно бути обережним, звертати увагу на дрібниці – за десять хвилин до обстрілу дорога завжди порожніє, не видно жодної місцевої машини», – розкаже вам Діма.

Командує на 3906 командир стрілецької роти старшина з позивним Пасічник. Цей спокійний, впевнений у собі чоловік зі специфічним почуттям гумору знається на війні. «Якщо почуєте команду «вогонь» – одразу ж тікайте в бліндаж!» – радить він київській знімальній групі, яка щойно прибула в розташування.

Халепі, в яку потрапили столичні журналісти, важко позаздрити. Журналіста Єгора, оператора Тараса і журналіста Ростислава, що згодився водієм поїхати в зону АТО на власній машині, на «штурм Іловайська» запросив комбат «Дніпра-1» Юрій Береза. Як і домовлялися, 23 серпня хлопці приїхали з Києва до Старобешевого, де й просиділи в машині близько двох годин на колі в центрі міста, марно намагаючись зв’язатися по телефону з комбатом. Ситуація виходила дурна і незрозуміла – начебто існувала домовленість батальйону з телеканалом. Є редакційне завдання, однак куди їм їхати, якщо навколо – війна? Де шукати того Березу? Хлопці нервували, говорили ні про що й обговорювали, що робитимуть, якщо комбат на зв’язок не вийде.

– Може, він на завданні?

– Може, і на завданні. Та, напевно, він мусив би комусь доручити нас зустріти, хіба ні?

– Можливо, він і доручив. А з тією людиною щось сталося. Війна все ж таки.

– Добре, нехай і так. А нам-то що робити? Ми не знаємо, зустрінуть нас чи ні, ми не знаємо, куди їхати, ми нічого не знаємо і на нас тут ніхто не чекає. Хіба що місцеві якось дуже підозріло на наші київські номери поглядають. Здадуть зараз сепарам, оце буде нам весело!

– Я не знаю, Славо! Повертаємося до Києва?

– О, дивися, до нас ідуть! – і дійсно, зупинилася машина, коричневий «ланос», з якого вийшли троє людей у військовій формі.

– Сепари?!

– Та звідки мені відомо? На них же не написано!

– Ні, думаю, що наші. Бачу на пряжках ременів тризуби.

Військові підійшли до машини, заглянули у відчинене вікно.

– Доброго дня. Ви хто такі?

– Журналісти з Києва. Телеканал «Еспресо ТБ».

– Маєте документи?

– Звісно.

– Так, добре. А чому тут так довго стоїте? Люди турбуються… Що саме в Старобешевому знімаєте?

– Ми на редакційному завданні. Нас комбат «Дніпра-1» повинен був зустріти, але він слухавку не бере. Не знаємо, що й робити тепер. Стоїмо, чекаємо невідомо чого.

Військові коротко порадилися між собою:

– Їдьте за нами. Якщо Береза вам зателефонує – добре. А якщо – ні? А тут залишатися небезпечно, можуть убити.

– Убити?

– Ну так, убити. Оперативна ситуація за добу дуже загострилася. Так що давайте за нами, ми вас у 39-й батальйон відвеземо, поближче до штабу Сектору. Там бліндажі, кухня, якось надійніше буде. І Береза там, у Многопіллі, поруч зовсім.

Журналісти посміхнулися:

– Ну, якщо кухня – це міняє справу! Не додому ж нам повертатися.

– Ви тільки тримайте дистанцію метрів двісті. Якщо нашу машину підірвуть або обстріляють, щоб відійти встигли. Зрозуміло?

Ось так вони і потрапили до Пасічника. Не поспішаючи, поставили намет, розклали речі й прилягли відпочити, дуже втомилися. Як приємно, заплющивши очі, вдихати запах сухої трави, зняти взуття і поворушити пальцями. Як приємно засинати в тихому наметі, в тіні дерев, після довгої дороги по розпеченому асфальту під відкритим сонцем, продовжуючи уві сні похитуватися на поворотах. Алілуя! Їх розбудив спочатку несамовитий крик «вогонь!», а потім – гучний вибух. Не розібравши спросоння, що і як, всі троє, як і радив комбат, кинулися до бліндажа. Снаряди розривалися метрів на триста далі, але ніхто не міг гарантувати, що через мить вогонь не перенесуть сюди.

У невеличкий бліндаж напхалося людей із двадцять. Бійці навперебій говорили, що обстріли почастішали буквально днями – били з усіх боків, у тому числі, і безпосередньо з Іловайська. Слава роззирнувся. В мас-медіа часто говорили, що укріплення українська армія будує погано, але цей бліндаж виглядав дуже надійно, колоди лежали в кілька накатів.

– Так, тут міцно замурували, за наукою, – запевняв журналістів, стукаючи прикладом по стелі, Діма Коршунов. – Такий бліндаж повинен навіть пряме влучання витримувати.

– Еге ж! Пасічник каже, що будувати бліндажі – це єдине, що ми в армії навчилися нормально робити, – сміялися бійці. – Є чим пишатися!

Ніч пройшла спокійно, без обстрілів, як і перша половина 24 серпня – Дня Незалежності. Журналісти знімали окопи, техніку, солдатський побут, навіть самі стрельнули «на камеру» з гармати. Окрім 39-го тербату тут частково базувалася 93-я бригада, по Многопіллю також ходило кілька бійців «Донбасу» і «Дніпра-1», тут же стояли два танки, вантажівки і гармати.

Було на диво тихо, хоча весь день з боку Старобешевого валив густий чорний дим, бухкала артилерія, чулися відголоски бою з Іловайська. Бійці подейкували, що сьогодні ранком поміж Кутейниковим і Осиковим росіяни зім’яли і повністю знищили кілька підрозділів 51-ї бригади, і тепер ворог заходить зі спини і бере їх в оточення. Однак жодних команд відступати або будувати кільцеву оборону зі штабу не надходило – в Києві гримів святковий військовий парад: генерали отримували з рук Президента України нагороди, по Хрещатику під аплодисменти рівними рядами з новенькими автоматами марширували підрозділи Нацгвардії із піднятими догори підборіддями, впевнено гурчали двигунами модно закамуфльовані колони бойової техніки. Проте звідси, фактично з передової, парад сприймався як видовище бридке, здавалося, що Київ, Україна, звичайне життя, родичі і друзі знаходяться на іншій планеті. Мобільний зв’язок із іншою планетою в другій половині дня став нестійким, інтернет з’являвся час від часу, і Слава, клацаючи телефоном, марно намагався зрозуміти, на якому вони зараз світі. Якби в той вечір йому пощастило з пошуком інформації трохи більше, і він