Читати книгу - "Помилка"

затримала погляд на чітких білих лініях розмітки. Клас! Схоже на справжнісінький елітний житловий квартал. Як у телесеріалі «Нехай усе владнає Бівер». І в мене знов обертом пішла голова. Коли ми, нарешті, зупинилися біля великого будинку з парком і струмком, сонце майже сховалося за обрієм.

— Що це? Відділ збуту? — спиталася я.

Пол заперечно похитав головою та дістав ключ.

— Це клуб, — відповів він. — Ходімо, я покажу тобі, що й де тут є.

Усередині розташовувались конференц-зали, кілька телевізорів із пласким екраном і добре вмебльована кімната очікування. Листівки на дошці об'яв рекламували послуги найманих няньок і оголошували дату зборів та вечірок. Тут же висів також аркуш, де підписувались усі, хто бажав узяти участь у якомусь доброчинному обіді за сто п'ятдесят доларів на кожного учасника.

— А навесні тут заповнюють водою басейн, — сказав Пол, гепаючись на шкіряну кушетку в склепінчастому передпокої.

— Як же ж ти… — почала я й затнулася. — Навіть при такому суттєвому підвищенні платні це виглядає малоймовірно…

— Так, ці будинки недешеві, але вони розташовані досить далеко від міста, і тому коштують усе ж таки менше, ніж ти думаєш. Моєї нової зарплатні з лишком вистачатиме на покриття кредиту, і навіть більше того. Хочеш подивитися на наш будинок? Що-що, а його ми будемо цілком спроможні придбати — звісно, якщо він тобі сподобається.

Я підняла руку на знак згоди.

— Тільки зачекай хвилинку, а то в мене щелепа відвисла.

Коли ми звернули з бруківки на щойно прориту ґрунтову дорогу, що перебувала в процесі спорудження, над пагорбами на заході й досі висіло гало сонця, котре тільки-но сховалося за обрієм. Ми обережно пробиралися між курганами битої цегли та повз важку будівельну техніку.

— Поспішати не можна, — пояснив Пол. — А то скрізь повно цвяхів та іншого гострого залізяччя. Ще не вистачало нам колесо пробити. Ага, ось ми й приїхали.

Сірувато-блакитний будинок, біля якого зупинив машину Пол, найкраще можна було б описати прикметником «бездоганний». Я кинула знавецький погляд на парадний вхід, на високий цегляний комин, на вишукано красиві мансардні вікна третього поверху. Тут іще й третій поверх є! Чудово! Усе виглядало прекрасно, крім навколишнього краєвиду, який — я не сумнівалася — теж матиме прекрасний вигляд після завершення робіт.

— Ходімо, — сказав Пол. — Я покажу тобі інтер’єр.

— А нам дозволено тут бути? Ти впевнений? Може, треба почекати, поки не скінчаться роботи?

— Так, упевнений, — розсміявся Пол. — Звісно, що дозволено. Ми підемо подивимось, а я залишу фари ввімкненими, щоб нам було краще видно.

Оминувши купу будівельного сміття, ми підійшли до незамкнених парадних дверей. Раптом Пол підхопив мене на руки й, переносячи через поріг, удав, що перечепився. Наш гучний сміх і кроки відлунювали від голих стін та дубової підлоги.

— Мені тут уже подобається, — прошепотіла я. — Дуже подобається.

Пол показав мені де й що має розташовуватись. Мене неабияк вразила величезна, як ангар, кухня, і мої очі бігали від кленових панелей до граніту й нержавіючої сталі. Навіть у сутінках краєвид із пагорбами, порослими деревами, що відкривався з вікон будинку, перехоплював дух.

— А тут буде дитяча кімната, — обійняв мене Пол, коли ми ввійшли в одну з горішніх кімнат. А з вікна цієї кімнати було видно величезні, наче діаманти, зорі, що загорялися якраз над кронами дерев. І тут по моїх щоках потекли сльози. До мене, нарешті, дійшла реальність того, що я бачила довкола себе. У цій кімнаті буде зростати наша дитинка. Я уявила, що стою тут перед вікном, тримаю на руках духмяний писклявий вузлик і показую йому сузір’я та місяць, що сходить над верховіттям.

Пол витер сльози з моїх щік і поцілував мене в шию.

— Що, так не сподобався будинок, що ти заплакала, еге? — прошепотів він.

І раптом я припинила плакати так само швидко, як і почала.

Бо саме цієї миті зненацька погасли фари, що їх Пол залишив увімкненими.

Я враз заклякла від тривожного передчуття, а темрява в будинку стала такою непроникно-чорною, як простір між зорями на небі.

Розділ 83

— Що за дідько! — вилаявся Пол у темряві. — Може, акумулятор сів? Ти не знаєш, що могло трапитись, Лорін?

Я перелякано витріщилась на нього. Що тут, у біса, відбувається? Утім, хоч би що тут відбувалося, мені це не подобалось.

— Стривай, — сказав Пол. — Я знаю що. Це мій недогляд. Я ще вчора бачив, що пального мало, але забув заправитись. А ми сьогодні добряче поїздили, ось бензин і скінчився.

— Ти певен? — спитала я. Правду кажучи, я трохи запанікувала. Мабуть, іще просто не звикла до сільської місцевості.

— Заспокойся, Лорін. Це ж вам не Південний Бронкс, детективе, — сказав Пол і розсміявся. — Звісно, що певен. Саме так і сталося. У нас просто скінчилося пальне. Напевне, десь серед цієї будівельної машинерії має бути каністра з паливом. Однозначно. Ти залишайся тут, а я піду до авта, візьму ліхтарик і понишпорю довкола.

— Я піду з тобою, — заперечила я. За лічені секунди неосвітлений будинок із затишного перетворився на чужий та моторошний.

— На таких високих шпильках? — спитав Пол.

— Слухай, — запропонувала я. — Замість шукати каністру, ти б краще зателефонував на станцію техобслуговування, а краще — за номером 911.

Пол розсміявся.

— Бачиш, яка ти в мене неромантична, Лорін, — з удаваним докором сказав Пол, засовуючи руку в кишеню. — Завжди зіпсуєш потенційну пригоду своєю надокучливою логікою.

Проте з кишені він нічого не видобув.

— Ага, я забув, що залишив телефон на зарядці в авті, — пояснив він. — Спробуймо зателефонувати з твого.

— А мій — у сумочці в машині.

— Тоді почекай тут, а я піду принесу його.

— Будь обережним, — застерегла я свого чоловіка.

— За мене не турбуйся. Ми ж у Коннектикуті, люба моя.

Розділ 84

Наступні кілька хвилин здалися мені вічністю. Крізь розчинені двері до будинку раптом увірвався вітер. Тепер дерева за вікном здалися мені частиною сцени з якогось фільму жахів. Цікаво, а в новобудовах живуть привиди?

Я вкотре зиркнула на годинник. Час уже Полові й повернутись. Скільки треба хвилин, щоб сходити по телефон до авта й повернутись назад?

Коли нарешті почулися кроки Пола, я з полегкістю рушила до сходів. Чоловік стояв в одвірках, тримаючи в руках потужний ліхтар. Де ж він його взяв — у багажнику?

— Зателефонував? — гукнула я.

Промінь прожектора вдарив в обличчя й засліпив мене. Потім на сходах загупали важкі кроки.

— Поле, припини, — сказала я. — Це зовсім не смішно.

— Це не Пол, суко! — мовив незнайомий голос. Потім чийсь твердий, як залізо, кулак гепнув