Читати книгу - "Помилка"

Справді не смішно. І це дійсно не Пол.

Наступні півхвилини я була неспроможна нічого вдіяти — ні бачити, ні думати, ні говорити, ні навіть дихати. Коли ж я нарешті змогла зосередитись, то прикрила рукою обличчя та, примружившись, спробувала розгледіти обличчя чоловіка, котрий із дражливою та водночас лячною непорушністю стояв за сліпучим променем ліхтаря.

— Хто ви? — спитала я.

— А то ти не знаєш! — з огидою сказав невідомий. — Невже так важко здогадатися? Ти ж у нас дуже кмітлива сучка!

Раптом промінь перемістився й висвітив обличчя незнайомця. О Господи!

Я придушила крик, і натомість він перетворився на глухий стогін.

Я пригадала фотографію цієї пики й уся затремтіла від жаху. Темні бездушні очі над рябими вилицями.

Переді мною стояв Марк Ордонес.

Брат нещодавно загиблого Віктора Ордонеса!

«Де ж мій пістолет?» — із розпачем подумала я.

Почулося тихе металічне клацання.

— Ти забула його в автівці, дурепо! — зневажливо кинув наркоділок, читаючи мої думки.

— Послухай, так справи не робляться, — швидко сказала я. — Повір мені, не робляться.

У відповідь Ордонес заломив мені руки за спину й надів на них кайданки.

— Підводься! — гаркнув він.

Я встала, почуваючись навдивовижу слабкою та безпомічною. Коли кремезний наркоділок тягнув мене за комірець униз по сходах, мені здалося, що я стала невагомою.

— Обережно, — сказав він, коли ми вийшли з будинку й ненароком потрапили в багнюку.

А потім промінь ліхтаря впав на якийсь предмет, що лежав біля нашого авта.

Його обриси досягли моєї свідомості уривчасто й плямисто, наче я дивилася телевізор, який «сніжив». То був Пол. Він лежав горілиць, і більша частина його тіла знаходилася під нашим автомобілем. Під його головою на землі розпливлася калюжа крові. Він лежав зовсім непорушно.

— О Господи, ні! — закричала я, падаючи навколішки. — Ні, ні, ні! Поле, ні!

Проте я враз утратила дар мови, коли Ордонес рвучко підняв мене на ноги й поволік навколо купи землі, за якою я уздріла автофургон. Його бічні ковзні двері були широко розчинені та зяяли великим чорним квадратом.

Єдиним звуком було човгання наших ніг по гравію.

З мене злетів один черевик. Коли я призупинилася, щоб узути його, Ордонес теж зупинився, нагнувся, зірвав черевик з моєї другої ноги та швиргонув його в темряву.

— Вони тобі більше не знадобляться, — сказав він. — Стосовно цього можеш навіть не сумніватися.

У долині, за фургоном, я помітила, як в одному з далеких будинків у вікні засвітилося. Я уявила собі родину, що сидить за столом і готується вечеряти. Дітлахи розкладають тарілки та срібне кухонне начиння, татусь розстібає комірець, а над будинком мерехтять тихі зорі.

«Мерехтять, але не для мене», — подумала я, коли Ордонес заштовхував мене всередину фургона крізь задні двері.

Я впала, притиснувшись щокою до холодної металевої підлоги, і відразу ж почула гучний хряскіт — то ковзнули й зачинилися двері.

Мені здалося, що то цілий світ грюкнув мені в обличчя своїми дверима, у такий спосіб відгородившись від мене.

Розділ 85

Образ Пола, що лежить у багнюці біля авта, ніяк не йшов мені з голови.

Мабуть, цілих десять хвилин я тремтіла й хлипала, поки, нарешті, знову не набула здатності говорити.

— Куди ти мене везеш? — спитала я, повернувши голову до переднього сидіння.

Марк Ордонес, однією рукою вправляючись із кермом, другою крутив сріблясті ручки на панелі. Раптом фургон наповнився музикою. Старомодною музикою з великою кількістю духових інструментів. У цій ситуації вона звучала химерно й абсурдно.

— Тобі подобається канал «ХМ»? — гукнув він мені. — Це старовинний хіт, «Візьми мене на Місяць» називається. У виконанні Френка Сінатри він звучить просто потрясно!

Ордонес відкотив високий комірець своєї водолазки. По-військовому коротко стрижений, він виглядав як дещо зменшена й більш дисциплінована копія свого брата Віктора. Єдиним коштовним предметом на ньому був годинник «ролекс» у сталевому корпусі. Чому ж він тоді налякав мене дужче, ніж його брат? Біля ліктя в Марка був спеціальний подорожній тримач із чашкою-термосом. Він підняв термос і зробив ковток.

— Куди ми їдемо? — знову запитала я.

— В закудикані гори, — відказав Ордонес. — В аеропорті на Род-Айленді маю такий собі маленький літачок, «Пайпер» називається. Хочу тебе на ньому покатати. Узяти в нічний політ. Ти як, готова?

Моє серце, вірніше, те, що від нього лишилося, завмерло від страху. Мені кортіло плакати, але це було б з мого боку занадто егоїстично. Після того лиха, якого я завдала останнім часом багатьом людям, клопотатися про себе зараз украй недоречно.

Гостра, як кинджал, паралізуюча тривога охопила мене, коли я згадала про Пола. «Боже милосердний, — стала благати я. — Зроби так, щоб з ним усе було гаразд!» Мабуть, я й справді зазнала сильного потрясіння: вирішила, що Господь Бог приймає особисті прохання та скарги.

Я мовчки лежала на холодній металевій підлозі, а фургон, підскакуючи на вибоїнах, гнав далі.

— Гаразд, нехай буде по-твоєму, — раптом озвався Ордонес і вимкнув радіо. — Я скажу тобі, куди ми їдемо, але після того, як ти просвітиш мене щодо деяких питань. — І він глянув на мене в дзеркало заднього огляду своїми холодними сталево-сірими очима. — Так от: скажи мені, будь ласка, навіщо ви зі своїм напарником убили мого брата й повісили на нього вбивство? Він же не вбивав того копа. Ти це знаєш не гірше за мене. На біса ви це зробили, скажи, прошу?

Я відчула, що в мене з'явилася слабка надія. Ордонес гадав, що я володію якоюсь потрібною йому інформацією. Відомостями про його брата. Отже, мені треба було скористатися цим, щоб спантеличити його, зупинити й таким чином мати шанс на порятунок.

— Нас попередив інформатор, — нарешті вимовила я.

— Інформатор? — перепитав Ордонес. — Дуже зручно працювати, маючи інформаторів. Але кожен сексот має певне ім'я.

— Звісно, що має, але мені воно не відоме, — сказала я. — Попередження прийняв один з колег Скотта. Цей інформатор працює у вашій організації. Я знаю це достеменно. Дай мені змогу, і я виведу тебе на нього.

— Отакої! — вигукнув Ордонес. — Та ти, виявляється, умієш брехати не гірше за Скотта! Йому завжди подобалися хитромудрі штучки на кшталт тебе, ще коли він у школі навчався.

Від здивування я витягнула голову, як журавель, і витріщилась на Ордонеса в дзеркало заднього огляду.

Що я чую?

— А ти знав Скотта? — випалила я.

— Ще б пак! Скотт був моїм друзякою, — з легким сумом відповів