Читати книгу - "Бляшаний барабан"

упевнений у можливостях свого далекосяжного співу, що віднині і наш двір, і решта дворів стали для мене затісними, і я, спраглий за далечиною, за далекими відстанями й далекою перспективою, тепер користався з будь-якої нагоди, щоб вибратися — самому чи за руку з матусею — з Лабесвеґ, із передмістя, якомога далі від підступів усіх кухарів-суповарів нашого тісного двору.

Щотижня в четвер матуся виходила до міста скуповуватися. Здебільша вона брала з собою й мене. А коли треба було придбати в Сиґізмунда Маркуса у Цойґгауз-пасажі на Вугільному базарі нового барабана, то вона брала мене з собою неодмінно. У той час, десь між сьомим і десятим роком мого життя, я добивав барабана рівно за два тижні. Від десятьох до чотирнадцятьох років на те, щоб пробити бляху, в мене йшло не більше тижня. Згодом мені іноді щастило обернути нового барабана на брухт за один-однісінький робочий день, а іноді, коли на душі було спокійно, бити обережно, хоч і досить енергійно, по три-чотири місяці, не завдаючи своїй бляшанці жодної шкоди, якщо не брати до уваги кількох тріщин на лаку.

А тепер пора повести мову про той час, коли я що два тижні покидав разом з матусею наш двір з його поперечинами для вибивання килимів, зі старим Гайландтом, що вирівнював цвяхи, з отими шибениками, які вигадували всілякі супчики, і приходив до Сиґізмунда Маркуса, щоб серед багатого сортименту його дитячих бляшаних барабанів вибрати собі новий. Інколи матуся брала мене з собою й тоді, коли старий барабан був іще досить цілий, і в такі дні я втішався пообідньої пори строкатим, завжди трохи схожим на музей Старим містом, де всякчас лунав передзвін на тій чи тій церкві.

Ті наші виходи минали здебільшого спокійно й приємно. Ми купували дещо в Ляйзера, Штернфельда чи Махвіца, потім навідувалися до Маркуса, який узяв моду казати матусі всілякі вишукані й милі речі. Він, поза всяким сумнівом, упадав коло неї, проте ніколи, наскільки я пригадую, не дозволяв собі виявляти свої почуття надто палко, а лише захоплено хапав «золоту», як він висловлювався, матусину ручку й німо цілував її, — ніколи, крім одного-однісінького разу, коли Маркус став перед матусею навколішки, і саме про це вже й пора повести мову.

Матуся успадкувала від бабці Коляйчек показну, ледь-ледь повняву статуру й привабливе марнославство, поєднане з добродушністю, і послуги Сиґізмунда Маркуса вона приймала тим охочіше, що він, час від часу пропонуючи за безцінь шовкові нитки чи придбані на барахолці, проте бездоганні панчохи, скоріше ті речі їй дарував, ніж продавав. Я вже не кажу про бляшані барабани, які він що два тижні клав переді мною на прилавок за сміховинну ціну.

Під час тих відвідин матуся щоразу рівно о пів на п'яту просила в Сиґізмунда дозволу залишити мене, Оскара, в крамниці під його опікою, позаяк їй, мовляв, ще треба залагодити деякі важливі, невідкладні справи. Тоді Маркус, якось дивно всміхаючись, уклонявся й, сиплючи порожніми словами, обіцяв матусі берегти мене, Оскара, мов зіницю ока, поки вона залагоджуватиме свої невідкладні справи. Ледве відчутна, однак необразлива іронія надавала його голосу особливої інтонації, змушувала матусю зашарітися й наводила її на думку, що Маркус про ті її важливі справи здогадується.

Та навіть я знав, що то були за справи, які матуся називала невідкладними й так ревно поспішала їх залагодити. Адже якийсь час вона брала мене з собою до одного дешевенького пансіону на Тішлєрґасе, де зникала відразу на сходах і не поверталася хвилин сорок п'ять, а я мусив терпляче чекати біля господині, що здебільшого попивала лікер, — чекати за склянкою завжди огидного лимонаду, який мені щоразу подавали, нічого не кажучи. Нарешті матуся, майже не змінившись, виходила, прощалася з господинею, яка не підводила очей від своєї чарки, й брала мене за руку, забуваючи, що її виказувала навіть температура власної руки. Потім, тримаючись за гарячі руки, ми йшли до кав'ярні «Вайцке» на Вольвеберґасе. Матуся замовляла собі міцну каву, Оскарові — лимонне морозиво і чекала, поки до кав'ярні несподівано, ніби випадково входив Ян Бронський, підсідав до нашого столика й замовляв, щоб на заспокійливо прохолодний мармур столика перед ним поставили також міцну каву.

Вони розмовляли при мені досить безцеремонно, і їхні балачки підтверджували те, про що я вже давно здогадувався: майже щочетверга матуся з дядьком Яном зустрічалися на Тішлєрґасе в кімнатці пансіону, яку винаймав Ян, і сорок п'ять хвилин робили там удвох оте саме. Це, мабуть, Ян висловив побажання більш не водити мене на Тішлєрґасе, а звідти ще й до кав'ярні «Вайцке». Іноді він бував дуже сором'язливий, сором'язливіший, ніж матуся, яка не бачила нічого поганого в тому, що я ставав свідком завершення години кохання, в законності якої вона, здавалося, ніколи — і згодом також — не мала сумніву.

Отож майже щочетверга від пів на п'яту й майже до шостої я на бажання Яна лишався в Сиґізмунда Маркуса, міг розглядати весь сортимент його бляшаних барабанів, міг пробувати їх, міг — де б це ще мав таку нагоду Оскар! — барабанити на кількох барабанах водночас і дивитися Маркусові в його сумні, по-собачому вірні очі. Хай навіть я не знав, звідки прилітали його думки, але я здогадувався, куди вони відлітали, здогадувався, що вони витали на Тішлєрґасе, шкреблися там у всі номеровані двері або, як ото нещасний Лазар, нишкли під мармуровим столиком у кав'ярні «Вайцке». На що вони сподівалися? На крихти зі столу?

Матуся з Яном Бронським жодних крихт після себе не лишали. Вони все поїдали самі. Вони були дуже голодні, невситимо голодні, такі, що мало не пожирали одне одного. Обоє були такі заклопотані самі собою, що навіть Маркусові думки під столом сприйняли б хіба що за настирливо-ніжний протяг.

Одного з тих днів — було це, певно, у вересні, бо матуся вийшла пополудні з Маркусової крамниці в осінньому костюмі іржавого кольору — я, бачачи, який замислений, заклопотаний та, либонь, і пригнічений стоїть Маркус за прилавком, вийшов зі своїм новеньким барабаном до Цойґгауз-пасажу, отого темного прохолодного тунелю, що обабіч нього вишикувалися, хизуючись своїми вітринами, шикарні крамниці — ювелірні, делікатесні тощо — та книгозбірні. Мене, однак, не приваблювали вочевидь недорогі й усе ж недоступні мені товари у вітринах; куди дужче тягло мене з того тунелю на Вугільний базар. Пірнувши в саму гущу курного світла, я застиг перед фасадом Цойґгаузу, базальтова сіризна якого була нашпигована гарматними ядрами, різними завбільшки й різних часів