Читати книгу - "Пророчиця"

Відтоді як усе це почалося, Галина Коваленко тільки те й робила, що намагалася виграти час і відвернути увагу від того, що насправді її варте. Принаймні такі висновки зробив для себе Сергій. Жодних інших висновків не напрошувалося.

Він зиркнув через плече.

Круть і Верть про щось тихо перемовлялися з офіцером.

Глянув перед собою — провідниця з напарницею та приятельками з інших вагонів жваво обговорювали несподівану пригоду. В його бік ніхто не дивився.

Швидко підійшовши туди, куди кілька хвилин тому рвонула Галина, Горілий зупинився біля краю колії, саме там, де впала жінка.

Простягаючи перед собою руки.

Перед тим ковзнувши лівою рукою до кишені джинсів. Праву ж руку виставивши, аби посемафорити йому: стій на місці, ані руш. Він зрозумів сигнал і послухався.

В його бік далі ніхто не дивився. Присівши, Горілий швидко провів рукою спочатку біля бордюру колії, потім — трохи далі, по щебінці, ближче до вагонних коліс. Пальці намацали щось чужорідне, зовсім не схоже ані на типове сміття біля колій, ані на камінці щебеню. Затиснув знахідку, підніс до очей, роздивився.

Плаский прямокутник із металевим корпусом. Носій інформації. Підключається до комп’ютера чи будь-якого приладу з відповідним обладнанням.

Флешка.

Розділ 7

Знову пророцтво

— І що все це означає?

Дратувала Павла Нікітина не тільки неможливість із першого разу, махом, збагнути побачене й почуте. Бісило та напружувало все: дзвінок по першій ночі, яким Горілий витяг його з ліжка, перебивши сон — банкір знав себе! — до ранку, бо вже йому не заснути, а вирішенню перманентних проблем, яких банку не бракує, його недосипання зовсім не сприятиме. Як, між іншим, і ось це зібрання на службовій квартирі, куди Горілий навіть не попросив — звелів йому негайно приїхати. Хоча Нікітин не розумів поки що, чому все це не могло почекати до ранку. Адже будь-яке рішення, прийняте посеред ночі, все одно можна втілити в життя лише з початком робочого дня…

За великим рахунком, Павло Нікітин уже починав шкодувати про свій учинок. Піддався пориву, розшукав цього нахабного… навіть не знаєш, як і сказати… мента, не мента… типчика, словом… Розшукав цього нахабного типа, здуру пообіцяв винагороду й підтримку, хоча набагато простіше було б домовитися про вирішення всіх проблем у потрібних кабінетах за допомогою потрібних сум грошей. Місяць-два мотання нервів, зате потім — звичний режим дня, нормальний ритм роботи, менше зобов’язань перед усякими лузерами, яких доводиться шукати по вокзальних розливайках…

Щоправда, довелося б віддати Момота. Службу безпеки банку завжди знайдеться кому очолити, вибір із колишніх силовиків навіть у маленькому Конотопі величезний. Проте поки що Нікітин не уявляв собі нікого іншого на місці Олександра Михайловича — Саші, Сашка — Момота. Йому не хотілося просто так, без бою, здавати своїх, а Момот за ці роки став для банкіра справді своїм, хоча фінансисти навіть у містах, менших за Конотоп, не мають права дозволяти собі куди там дружні — бодай товариські стосунки, тим більше — з колишнім офіцером міліції, який відповідає за безпеку їхнього бізнесу.

Хай там як, Павло Нікітин порушив правила. Олександр Момот став для нього не сказати другом, але добрим надійним товаришем — це точно. Банкір був свідомий того, що коли зовсім прикрутить, товаришем доведеться пожертвувати. І так само зізнавався собі: соромлячись таких думок, намагаючись щосили відтягнути необхідність ухвалити це ганебне, безсоромне, проте необхідне рішення, він вирішив спробувати трошки поборотися не стільки за Момота, для якого колишні колеги вже приготували відповідну м’ясорубку, скільки за себе. Він спробує хоч щось зробити — для очистки власної совісті.

Через те він найняв Горілого. Тому й підхопився серед ночі, грубувато кинувши дружині: «Все нормально, спи!» Приїхав сюди, п’є каву, зварену Анатолієм, і намагається разом із усіма втямити, що ж, кінець кінцем, відбувається.

— Наскільки я знаюся на техніці, — спокійно відповів Горілий, — вони налаштували відеокамеру, записали це звернення, потім перегнали на комп’ютер, отриманий відеофайл зберегли на флешці, флешку взяли з собою.

Кому збиралися її показати — гадки не маю. Все це парочка проробила, можна сказати, в пожежному порядку.

Але все одно діяли вони на диво організовано: вважайте, отримали фору на три години, а коли я пішов — за півтори години прояснили ситуацію, швиденько провели всі технічні маніпуляції, зібрали мінімум речей, гроші, документи, рвонули на вокзал. Там купили квитки на найближчий потяг до Москви, зараз із цим проблем нема, і ледь не втекли. Доїхали, щоправда, тільки до Хутора.

— Ви мені пояснюєте, що відбулося, — Нікітин насилу стримався, аби не зірватися на крик: в різних варіаціях це пояснення він чув від Сергія вже втретє. — А я хочу знати, що все це означає.

— Вони злякалися.

— Вас?

— Почасти.

— Ви можете точніше висловлюватися?

— Гадаю, не мене, а наслідків мого несподіваного вторгнення. Галина, побачивши мене на платформі, вирішила в останній момент скинути флешку… Ну, я спочатку не знав, що саме хотіла вона зробити, — уточнив Сергій. — Але з її поведінки зрозумів: вона зробила так, бо побачила мене. Всі ці маніпуляції мусив зрозуміти лише я, і я, коли чесно, шукав там якусь записку.

— Гаразд, — Нікітин передав Анатолію порожню чашку, і той без зайвих слів слухняно пішов робити шефові ще одну, третю за останні сорок хвилин каву. — А якби вона вас не побачила?

— Флешку могли знайти в неї при обшуку. Надали б значення знахідці, не надали — хтозна. Митники, в принципі, випасають різні такі штуки — промислове шпигунство, різні там розробки, які не варто передавати по інтернету, бо відстежити можна…

— А ви, я бачу, людина в таких справах підкована. Доводилося займатися?

— Та Бог із вами, пане Нікітин! Я розрізані трупи з вигрібних ям виловлював, у мене не така інтелігентна спеціалізація. Приятель один є в системі державної безпеки… Та й не в печерах живемо, все ж таки двадцять перше століття…

— Гаразд, не морочте мені голови.

Банкір покрутив у руці флешку, щойно вийняту з відповідного «гнізда» свого ноутбука — навіть якби Горілий не попросив, Нікітин усе одно захопив би плаский комп’ютер із собою, за межами квартири не розлучався з ним ніколи й ніде, вся конфіденційна інформація зберігалася тільки там, робочому комп’ютеру не довіряв із причин, щойно названих Сергієм: економічну інформацію крадуть всюди і завжди, а довіряти банкір міг, крім себе, ще Момоту, але ж Сашка зараз поруч нема,