Читати книгу - "Галапагос"

підстаркуватої дійної корови, від якої молока все одно було небагато. Саме вона лежала під брезентом на ліхтері, що привіз товар на «Сан-Матео», — дійна корова, але тоді ще зовсім жива. А повантажили її на борт якнайдалі від порту, щоб натовп людей на березі її не побачив. Бо ті люди були в такому відчаї, що могли за корову й убити.

Вона була ще однією купою білку, яка залишала Еквадор.

Цікаво було бачити, як її вантажили. Матроси обійшлися без стропів чи спеціальної сітки. Просто зробили міцний канатний вузол і перев’язали корові тулуб та роги. Тоді встромили в цей вузол залізний гак на кінці троса підйомного крана. Потім кранівник згори почав підтягати трос, і згодом корова вже гойдалася в повітрі з вивернутими задніми ногами, виставленим напоказ вим’ям і вистромленими горизонтально передніми ногами, що загалом надавало їй вигляду кенгуру.

Еволюційний процес, який дав цього великого ссавця, ніколи не передбачав, що він може опинитись у позі, коли вага всього його тіла передаватиметься через шию. А чим довше корова гойдалася в повітрі, тим більше її шия нагадувала шию голубоногого олуша, лебедя чи нелетючого баклана.

У деяких великомозкових тієї епохи повітроплавні вправи нещасної корови могли викликати регіт. Захвату вона справді не збуджувала. І коли вже опинилась на палубі «Сан-Матео», то виявилась така покалічена, що навіть стояти не могла. Та цього й слід було чекати, і це якраз відповідало планам моряків. Бо багатий досвід їх навчив, що худоба, з якою отак обійшлися, проживе ще тиждень чи трохи більше, поки настане час її з’їсти, і м’ясо в неї не загниється. Історія з дійною коровою була скороченим варіантом того, що колись, за доби вітрильних суден, робили з гігантськими сухопутними черепахами.

В обох випадках потреби в холодильнику не було.

Щасливі колумбійці саме жували й ковтали м’ясо тієї бідолашної корови, коли стали жертвою останньої ланки еволюції бризантних вибухових речовин під назвою «дагоніт». Дагоніт був, так би мовити, сином значно слабкішої вибухівки під назвою «глакко», яку виробляла та сама компанія. Глакко породив, якщо можна так висловитись, дагоніт, а обидва вони були нащадки грецького вогню, чорного пороху, динаміту, кордиту та тринітротолуолу.

Тож можна сказати так: колумбійці по-варварському обійшлися з коровою, але покарання за це дістали — значною мірою завдяки великомозковим винахідникам дагоніту — негайне й жахливе.

З огляду на те, як погано повелися колумбійці з тією коровою, майора Рікардо Кортеса, що летів швидше від звуку, можна було б назвати доброчесним лицарем давноминулих часів. Та й сам він вважав себе таким, хоч і гадки не мав ані про корову, ані про те, куди влучила його ракета. Він доповів по радіо начальству, що знищено «Баійю де Дарвін». І попросив, щоб передали його найкращому приятелю, підполковнику Рейєсові — той уже повернувся на землю після ракетного нападу на аеропорт-таке послання іспанською мовою: «Маєш рацію».

Рейєс зрозуміє: він, Рікардо Кортес, погоджується з тим, що запуск ракети — це така сама насолода, як і статевий акт. І ніколи він не дізнається, що влучив не в «Баійю де Дарвін», як не дізнаються друзі та рідні тих колумбійців, з котрих він зробив шніцель у затоці, що саме з ними сталося.

Ракета, що висадила в повітря аеропорт, з погляду дарвінівської теорії була значно ефективніша, ніж та, що вдарила по «Сан-Матео». Адже вона вбила тисячі людей, птахів, собак, кішок, щурів, мишей тощо, які в противному разі породили б потомство.

А вибух у болотистій затоці знищив лише чотирнадцять членів команди, близько п’ятисот щурів на судні, кількасот птахів, трохи крабів, риби тощо.

Однак головним чином то був зовсім не ефективний напад на найнижчу ланку харчового ланцюга — на мільярди й мільярди мікроорганізмів, що разом із власними покидьками та рештками своїх предків становили гнилу основу болота. Вибух потривожив їх не дуже, бо вони не такі вже чутливі на раптові зміни ритму. Вони б ніколи не вчинили самогубства, як ото 3ігфрід фон Кляйст за кермом, що збирався вкоротити собі віку в автокатастрофі, їх просто несподівано перекинуло з одного середовища до іншого. Вони злетіли в повітря разом із значною частиною свого колишнього середовища, а потім гепнулися вниз. Багато хто з них на цьому вибухові навіть виграв, бо дістав змогу побенкетувати тим, що залишилось від корови, щурів, членів команди та інших представників вищої форми життя.

Сказав «Мандаракс»:

Дивовижно бачити, як мало потребує природа, щоб задовольнитись.

Мішель Ейкем де Монтень (1533–1592)

Детонація дагоніту, глаккового сина, прямого нащадка благородного динаміту, викликала в затоці припливну хвилю заввишки шість метрів, і вона поглинула автобус, що стояв на причалі Гуаякільського морського порту, — змила його в море, де й утопився Зігфрід фон Кляйст, який однаково бажав смерті.

Та ще важливіше те, що хвиля обірвала білу нейлонову пуповину, яка зв’язувала майбутнє людства з материком.

Хвиля віднесла «Баійю де Дарвін» на кілометр проти течії й м’яко посадовила на мулувату мілину. Судно освітлював не лише місяць, а й яскраві, миготливі вогні пожеж, що спалахували в усьому Гуаякілі.

Капітан вийшов на місток і запустив дизельні двигуни-близнюки, що стояли далеко внизу. Запрацювали близнюки-гвинти, і судно зісковзнуло з мілини. Воно було вільне.

Капітан спрямував його за течією, в бік відкритого моря.

Сказав «Мандаракс»:

Судно, відірвана частка землі, йшло самітно й стрімко, як маленька планета.

Джозеф Конрад (1857–1924)

А «Баійя де Дарвін» — то було не абияке судно. З погляду історії людства то був новий Ноїв ковчег.

КНИГА ДРУГА

ТАК СТАЛОСЯ

1

А сталося так, що новісінький білий теплохід уночі, хоч і без карт, компаса та ходових вогнів, усе одно розтинав на максимальній швидкості хвилі холодного, глибокого океану. З погляду людства він уже не існував. Вважалося, що саме «Баійю де Дарвін», а не «Сан-Матео» розбито вщент.

Це було невидиме з берега судно-привид; воно несло на собі гени свого капітана та с імох із десяти пасажирів на захід, де їм судилося взяти участь у пригоді, що триває вже мільйон років.

А я був привидом на судні-привиді. Я — син великомозкового письменника-фантаста, якого звали Кілгор Траут.

Я дезертирував із морської піхоти Сполучених Штатів.

Мені надали політичний притулок, а потім громадянство у Швеції, і я став зварником на верфі в Мальме. Одного дня мене безболісно обезголовив сталевий лист, що впав, коли я