Читати книгу - "Принц Хаосу"

— Тим не менше, ти вистрілила першою. Ми просто стояли, розмовляли на узбіччі дороги. Він стріляв, захищаючись.

— Я знаю. Але все, здавалося, кричало, що ти — в небезпеці. Він роздобув тебе для проведення акції в ідеальний час, в ідеальному місці…

— Ні, — сказав я. — Твій постріл пройшов мимо, а ти підставилася.

— Не розумію, про що ти.

— Ти вирішила проблему пострілу в Люка, створивши ситуацію, коли він застрелив тебе.

— Під узами я не змогла б зробити цього.

— Може бути, неусвідомлено, — сказав я. — І щось сильніше, ніж узи, вирвалося на волю.

— Ти, правда, віриш в це?

— Так, і тобі краще зрозуміти це зараз. Ти звільнена від уз. Мені сказала мама. Ти казала мені… по-моєму.

Найда кивнула.

— Я не знаю точно, коли і як, але вони розпалися, — сказала вона. — Але хоча вони зникли… я все ще намагаюся захищати тебе, якщо щось загрожує. Добре, що ви з Люком дійсно друзі, і…

— Так навіщо ж секрети? — Перервав я. — Чому просто не сказати йому, що Гейл — це ти? Здивуй його, чорт забирай… то-то буде весело.

— Ти не розумієш, — сказала вона. — Він порвав зі мною, не пам'ятаєш? Тепер у мене є ще один шанс. Як було — все заново. Я… я йому дуже подобаюся. І я боюся сказати: «Я — та дівчина, з якою ти колись порвав». Це може змусити його замислитися: чому, і чого доброго, він може вирішити, що був правий в той раз.

— Це нерозумно, — сказав я. — Я не знаю причин вашого розриву. Він ніколи не говорив мені про це. Просто сказав, що привід — є. Але я впевнений, він був липовий. Я знаю, що ти йому подобалася. Я впевнений, він порвав з тобою лише тому, що був сином Амбера, який прибув додому в одній дуже мерзенній справі, і на загальній картинці світу не було місця для тієї, кого він мав за звичайну дівчинку з Відображення. Ти занадто добре зіграла свою роль.

— І з Джулією ти порвав тому? — Запитала вона.

— Ні, — сказав я.

— Прости.

Я помітив, що з тих пір, як ми почали розмову, чорна стежка розширилася приблизно до фута. Попит на вміння вирішувати математичні проблеми з'явився саме зараз.

10

Отже ми їхали — шість кроків по міській вулиці, серед гучного ревіння клаксонів, де наш чорний шлях обмежувався брудними гальмівними смугами; чверть милі по пляжу чорного піску біля тихого зеленого моря, біля колишучих гіллям пальм зліва від нас; через тьмяне снігове поле; під мостом з каменю, де наш шлях був по мертвому чорніючому ложі потоку; потім — в прерію; назад на лісову дорогу… Тигр не зітхнув, не здригнувся, навіть коли на міській вулиці Далт пробив чоботом вітрове скло поліцейського «Плімута» і збив антену.

Шлях розширився, напевно, вдвічі, з того моменту, як я вперше встав на нього. Засохлі дерева на ньому стали звичними — вони височіли, немов фотонегатив їх яскравих родичів, які росли всього в декількох футах від стежки. Листя і гілки ворушилися, але ми не відчували ніякого вітру. Звуки — наші голоси, стукіт копит наших коней — стали глухіше. Ми рухалися в неяскравій сутінковій атмосфері, незважаючи на те, що в декількох кроках від стежки — ми багато разів здійснювали короткі екскурсії — стояв ясний полудень. Птахи смертоносного виду громадилися на чорніючий деревах, готові кинутися при першому зручному випадку — і ті скрегочучі, хрипкі звуки, що іноді долинали до нас, цілком могли викаркуватися ними.

Один раз по праву руку розбушувався вогонь; в інший — ми пройшли поряд з підніжжям льодовика. Наш шлях продовжував розширюватися — нітрохи не схожий на величезну Чорну Дорогу в дні війни, яку описував мені Корвін, але вже досить великий, щоб усім нам поїхати в шеренгу.

— Люк, — сказав я.

— Ну? — Долинуло зліва. Тепер Найда їхала праворуч від мене, а Далт праворуч від неї. — Що трапилося?

— Я не хочу бути королем.

— І я, — сказав він. — Тебе що, так сильно випихають на царство?

— Боюся, що мене хочуть схопити і коронувати, як тільки я повернуся. Всі стоячі на моєму шляху раптом померли. І домочадці по-справжньому запланували виперти мене на трон і одружити на Корал…

— Ой-єй, — сказав він, — у мене з цього приводу є два питання. По-перше: це допоможе?

— Логрус думає, що допоможе, щонайменше на деякий час… так чи інакше, така політика.

— По-друге, — сказав Люк, — навіть якщо ти відчуваєш до королівського стільця ті ж почуття, що я — до кашерського, то не можна провалювати його в тартарари, якщо в змозі утримати… навіть якщо це тягне якісь особисті страждання. Але раз ти не хочеш займати трон, то повинен прописати якесь альтернативне лікування. Хіба не так?

Я кивнув, і якраз стежка різко повернула вліво і попрямувала вгору. Щось невелике і темне шмигнуло через дорогу.

— У мене є думка… навіть не ідея, — сказав я, — яку я хотів би обговорити з батьком.

— Круто береш, — сказав він. — Ти впевнений, що він живий?

— Не так давно я розмовляв з ним… але дуже недовго. Він сидить десь під замком. Все, що я знаю точно — це «десь» знаходиться в околицях Дворів… бо тільки звідти я зміг дістати його через Козир, і нізвідки більше.

— Розкажи мені про цю розмову, — сказав він.

Я так і вчинив, розповівши про чорну птицю і все таке.

— Звучить так, що хитро його звідти видерти, — сказав він. — Думаєш, за цим твоя матуся?

— Угу.

— Мені здавалося, що тільки у мене проблеми з матір'ю. І це таки символічно, якщо подивитися, як твоя натаскує мою.

— І як так вийшло, що ми обидва народилися нормальними? — Сказав я.

Він кілька секунд дивився на мене. Потім розреготався.

— Ну, я відчуваю себе нормальним, — сказав я.

— Звичайно, — швидко сказав він, — і ось тобі підсумок. Скажи-но, якщо дійде до бійки сил, чи зможеш ти влатати Дарі від душі?

— Важко сказати, — повідомив я. — Завдяки спікарту зараз я сильніший, ніж будь-коли раніше. Але починаю вірити, що і вона дуже хороша.

— Чортівня, що за спікарт?

Тоді я розповів йому й цю історію.

— Тому ти так і піжонився в церкві, під час бійки з Юртом? — Сказав він.

— Природно.

— Дай глянути.

Я спробував стягти спікарт з пальця, але не проліз суглоб.