Читати книгу - "П'ятеро поросят"

Я зустріла пана Крейля, йдучи в свою кімнату. Він побажав мені доброї ночі, але я йому не відповіла.

Наступного дня вранці, пригадую, була гарна погода. Здавалося неможливим за такої чудової довколишньої тиші, щоб людина не одумалася. Я зайшла до кімнати Анжели перед тим, як спуститися до першого сніданку, але вона встала раніше і вже пішла. Я підняла порвану спідничку, залишену на долівці, взяла її з собою, щоб доручити дівчинці зашити після сніданку. Однак Анжела, схопивши на кухні хліб і мармелад, зникла.

Злегка перекусивши, я пішла її шукати. Підкреслюю це для того, щоб пояснити, чому того ранку я не провела більше часу з пані Крейль — як, мабуть, варто було. В той час, однак, я вважала, що мій, обов'язок — розшукати Анжелу. Вона була надто неслухняна і норовлива, коли заходила мова про лагодження речей. Я намагалася не дозволяти їй вести себе зі мною в цих питаннях подібним чином.

Її купальника на місці не було. Я спустилася до пляжу.

Не помітивши її ні в воді, ні на скелях, вирішила, що, можливо, вона пішла до пана Мередіта Блейка. Це була досить дружня пара. Переправившись через затоку човном, я продовжувала свої пошуки, але марно, і, зрештою, повернулася назад. Пані Крейль, пан Мередіт Блейк і пан Філіп Блейк були на веранді.

Того ранку було дуже душно, зовсім не відчувалося вітерця, а будинок і веранда були загороджені. Пані Крейль запропонувала принести пива з льоху. Я подалася за нею.

Анжелу ми застали біля холодильника — вона саме виймала пляшку.

Пані Крейль узяла пиво і сказала мені: «Я віднесу пляшку Еміасові». Дуже важко тепер вирішити, чи повинна була я щось запідозрити. Її голос (я майже переконана в цьому) був цілком нормальним. Але мушу признатися, що в той момент мої думки були зайняті не нею, а Анжелою. Анжела стояла біля холодильника, і я була задоволена, дивлячись, як вона почервоніла і прибрала винуватого вигляду.

Я взялася за неї круто, і, на подив, вона виявилася досить слухняною. На запитання, де була, відповіла, що купалась. «Я не бачила тебе на пляжі». Вона розсміялась у відповідь. Потім я спитала її, де в'язана кофта, і дівчинка відповіла, що, певно, забула на пляжі.

Згадую про ці подробиці для того, щоб пояснити, чому дозволила пані Крейль віднести пиво вниз, у «сад-батарею».

В моїй пам'яті трохи стерлися спогади про решту часу того ранку. Анжела принесла дюжину голок і зашила спідничку без усяких сперечань. Мені здається, що і я тоді латала якусь домашню білизну. Пан Крейль не прийшов їсти. Мене порадувало, що в нього виявилося хоч стільки благопристойності.

Після цього пані Крейль повідомила, що піде вниз, у «батарею». Я хотіла розшукати кофту, забуту Анжелою на пляжі. Ми спустилися разом. Вона звернула в «сад-батарею», а я пішла своїм шляхом, як раптом її крик повернув мене назад. Як я вже казала, коли ви в мене були, вона послала мене нагору подзвонити по телефону. По дорозі я зустріла пана Мередіта Блейка, доручила йому це і повернулася до пані Крейль.

Ось мій звіт, як я його розповіла на слідстві і пізніше, на процесі.

Те, що я напишу далі, я ніколи і нікому не говорила. Мені не було поставлено жодного запитання, на яке я дала б неправильну відповідь. Разом з тим я винна, що приховала деякі факти… Хоч і не жалію за цим. Я так само зробила б знову. Добре розумію, що цим викриттям викличу, можливо, У декого осуд, але не думаю, щоб після стількох років хтось з надзвичайною серйозністю розглядав цю проблему. Тим більше, що пані Крейль була засуджена без моїх свідчень.

Отже, відбулося таке. Зустрівши пана Мередіта, Блейка, я, як уже вам казала, щодуху побігла назад. Я носила кімнатні туфлі і завжди була метка. Досягши воріт «батареї», ось що я побачила: пані Крейль хапливо витирала своєю хустинкою пивну пляшку на столі. Потім вона взяла руку покійного чоловіка і притиснула до пляшки його пальці. Весь цей час вона була надзвичайно насторожена. Переляк, який я побачила на її лиці, розкрив мені істину. Я зрозуміла з абсолютною переконаністю: Керолайн отруїла свого чоловіка. І особисто я не осуджую її. Він виштовхнув її за межу людського страждання і сам накликав на себе свою долю.

Я ніколи не нагадувала пані Крейль про цей інцидент, а вона ніколи не знала про те, що я бачила. Я взагалі ніколи і нікому про це не згадувала, але існує хтось, хто, на мій погляд, має право знати.

Дочка жінки, якою була Керолайн Крейль, не повинна засновувати своє життя на брехні. Як не боляче їй буде довідатися про правду, але правда — це єдине, що має значення. Передайте їй від мене, що її матір не варто осуджувати, її змусили терпіти більше того, що може витримати будь-яка жінка. Дочка повинна її зрозуміти і простити…»

ОПОВІДЬ АНЖЕЛИ УОРРЕН

«Дорогий пане Пуаро!

Я дотрималась слова і записала тут усе, що зуміла згадати про ті жахливі події шістнадцять років тому. Але тільки тепер, сівши писати, я зрозуміла, як мало насправді пригадую. До того, коли відбулася драма, не знаходжу нічого, від чого можна було б відштовхнутися. В мене тільки розпливчасті спогади про окремі літні дні і деякі випадки, але я навіть не зуміла б з певністю сказати, якого саме літа це сталося.

Смерть Еміаса була для мене громом серед ясного неба. Ніщо не могло мені її провістити, і таке враження, що в мене зникли в пам'яті Всі події, які призвели до неї.

Я роздумувала, задавала собі питання — можлива чи не можлива подібна розв'язка? Мабуть, дівчата в тринадцять років такі ж сліпі й глухі, якою була і я. Я легко розуміла душевний стан людей, але ніколи не утруднювала себе тим, щоб довідатися, що саме викликало його.

Крім того, саме тоді я раптом почала розкривати чарівність слова. Те, що я читала, — уривки віршів Шекспіра, наприклад, дзвеніло в моїх думках. Я наче бачу себе в саду біля кухні: іду стежкою і повторюю в екстазі: «…У воді зеленій, прозорій і спокійній, мов дзеркало…» Це було так гарно, що я відчувала потребу повторювати знову і знову. Поруч з