Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сєрьога, по-перше, мені натякнули, що треба завезти дачку у виборчий штаб.
— Дачку? Раніше вони брали безготівкою.
— Так то раніше. Скільки в тебе є?
— Три лимони…
— Ну, це їм багато.
— Гривень, — уточнив я.
— Гривень? — Пашині брови здивовано поповзли догори. У верхніх ешелонах бізнесу оберталися виключно долари США.
Я розвів руками.
— Ти ж сам перед «відпусткою» просив, щоб я оплатив Ларисині рахунки. А в нашій країні ходять гривні.
Я навмисне вжив слово «відпустка», яким в офісі ввічливо іменували шефові запої, — може, хоч це вплине на рештки його совісті.
— А що, там були аж такі рахунки? — Паша все-таки опустив очі.
— Та порядні. А прихід зараз не такий вже й великий. Можеш перевірити.
— Та-а-ак, — Павлюк-паша задумливо почухав потилицю і раптом підняв на мене зовсім інший, веселий і трохи бешкетницький погляд. — А що, по-твоєму, три мільйони гривень — це маленькі гроші?
— Та ні, — посміхнувся я у відповідь.
— Та три мільйони, Серьога, це о-го-го! Це ж гривні! Наша національна валюта. Основа незалежності Неньки. Я правильно кажу?
— Абсолютно.
Паша веселився, певно, уявляючи, як витягнуться обличчя тих, нагорі, коли вони побачать гривні.
Бо, мабуть, і не знають, як вони виглядають. Але ж хіба скажеш що-небудь проти національної валюти? Отже, вихід для післязапійної енергії знайшовся. Мій партнер по-діловому стукнув долонею об стіл.
— Добре. Значить так, збирай гроші. Тільки треба придумати, як їх везти.
— А що тут придумувати? — здивувався я. — Покласти в сумки та й везти. Тільки я не знаю куди.
— Правильно, — рішуче погодився він. — Що тут думати? Бери моїх охоронців, вони заразом і покажуть.
Я заперечливо підняв руку:
— Давай краще без твоїх охоронців. Вони Ґенеку стукануть, а він гнилий наскрізь. На фіга мені сюрпризи? Ти краще особисто подзвони і домовся, так щоб, крім нас, ніхто нічого не знав. А там вже я сам розберуся, коли і з ким їхати.
Павлюк-паша нервово смикнув щокою:
— Та що ти до Ґенека вчепився?
— Я ж тобі кажу, гнилий він.
— Ну то й що? Вони в СБУ всі гнилі, але ж ми не можемо з ними не працювати. Правильно?
Я знизав плечима:
— Я ж не проти того, щоб ти з ними працював. Але мені не потрібні провокації у такій делікатній справі. Голова одна, і, ти не повіриш, я її бережу.
Паша невдоволено скривився, але взяв телефонну трубку.
— До речі, хочеш прикол? — сказав я, щоб розрядити обстановку. — Отримував гроші у гуманоїдів у банку, складаю і бачу: на кожній пачці стоїть штамп «Касир Кукла».
— Та ти що? — Паша знову розвеселився. — А ти перевіряв? Там гроші чи справді кукла?
— Кожну пачку! Знаю я цю бригаду. Вони кажуть, що й справді працює касирка на прізвище Кукла, але нікому навіть на думку не спадала така аналогія.
— Це їм не спадала? З їхньою біографією?
— Вони самі сміялися, коли я показав. Кажуть, тепер візьмуть цей зіхер на озброєння. Наріжуть паперу, зверху штамп «Кукла» а в разі чого: «вас же попередили».
Звісно, я не вперше в житті возив гроші, тому знав, що головна охорона у таких випадках — не мордовороти з пістолетами, а повна конфіденційність. Гроші взагалі люблять тишу, а коли це півкубометра стогривневих купюр — треба бути особливо скромним. Під’їдьте якось до Києво-Печерської лаври і помилуйтеся, як московські попи проводять інкасацію. У церквах зараз все, як у Макдональдсі, і гроші там не менші. Так от, біля воріт Лаври ви обов’язково побачите, як із чорного джипа виходить вгодований дядюра у підряснику тонкого сукна, а в руці у нього чорна валіза, пристібнута наручником до м’ясистого зап’ястка. Дивлячись на такого, будь-хто зрозуміє: у валізі — гроші. І одразу в уяві виникає сюжет: люди в масках, що дають попові по голові, погоня за грабіжниками, стрілянина — точно, як у детективних серіалах.
Коли ж із скромної машини куркульського класу виходить звичайнісінький, середній на зріст чоловік, пристойно, але не надто дорого вдягнутий, відкриває багажник і витягає звідти дві картаті валізи на коліщатках, причому із зовнішньої кишені одної з них стирчить парасолька — що подумає сторонній спостерігач? Правильно. Людина приїхала з вокзалу. Навіть якщо усе це відбувається серед самісінького центру Києва, поблизу Адміністрації Президента, у тихому дворику по вулиці Лютеранській. Що ж, на Лютеранську, по-вашому, людина з вокзалу приїхати не може?
Я зайшов до під’їзду, обережно притримавши масивні двері. У невеличкому просвіченому сонцем вестибулі біля сканера, на зразок тих, що стоять в аеропортах, нудьгували хлопці у формі.
— Сумки на транспортер, а самі — через рамку, — звелів молодий прапорщик. Другий одразу вмостився за монітор.
Я слухняно прилаштував валізи на гумовій стрічці, виклав на стіл мобільний і ключі та пройшов крізь металошукач. Багаж слухняно поліз у гумову пащу сканера. Збираючи речі зі столу, я краєм ока слідкував за реакцією охоронців. Але на їхніх обличчях не ворухнувся жоден м’яз — напевне, я не перший у них з таким вантажем.
— Ліфт — праворуч, — люб’язно показав рукою відповідальний за рамку.
Вони тут ввічливі, хоч і не надмірно. На безлюдному і тихому через килим на підлозі шостому поверсі я знайшов кімнату номер шість.
— Доброго дня!
— Драстє.
У невеликій кімнаті, напівприкривши повіки, дрімав розслаблений молодик у костюмі, на вигляд схожий на банківського клерка. Він привітався, але очей при моїй появі все ж до кінця не відкрив.
— Я привіз вам. Дозволите? — я рукою показав на валізи.
— Скільки? — молодик, так само не піднімаючи погляду, розкрив журнал, який лежав посеред столу і взяв ручку.
— Три мільйони.
Знову жодної реакції.
— Гривень, — уточнив я.
— Гривень? — він підвів на мене обличчя, яким майнула гримаса подиву навпіл із гидливістю.
— Куди викладати? — запитав я дещо роздратовано. Ти диви! Гривні йому не подобаються. Позвикали тут!
— Сюди, — показав на поверхню стола мій співрозмовник. Він знову втратив інтерес до подій.
Я почав видобувати пачки, а молодик, не рахуючи, взявся переносити їх і вкладати до шухляд великої офісної шафи, що стояла біля стіни.
Хто вважає, що викласти три мільйони — це швидка справа, хай на дозвіллі спробує. Коли я нарешті впорався, то тут-таки взявся збирати валізи — їх
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник моєї секретарки», після закриття браузера.