Читати книгу - "Камінь посеред саду"

може, й не для того — я був, мов у тумані. Зрештою, я поцілував руку, став щось говорити про змовників, про те, що підозрював — між ними є щось особливе, а не просто дружба. Мені налили «Шампанського», я випив разом з ними, ми сиділи, їли яблука і балакали майже так, як завше. Тільки безглузді дві фрази, короткі та кусючі крутилися у мене в голові. «Ось і все» і «Це не розиграш».

«Анекдот, — подумав я в паузі між якоюсь фразою, — але чому анекдот?»

Я бачив, що Віталик щасливий, але щаслива й Ірина. Я це бачив, але не міг передбачити того, що трапилося потім, коли я вже вийшов з їхньої квартири, їхньої, де я віднині буду як гість. Як гість — і все. Ось і все, це не розиграш. Я вже зачиняю двері, оббиті дурним темно-сірим дерматином. Не міг я передбачити, що коли буду опускатися, почуються кроки, хтось збігатиме вниз. Я чомусь подумав, що це Віталик, хоч це бігла жінка, бігла Ірина. Вона наздогнала вже біля виходу з під'їзду, геть задихана, спинилася, видихнула: «Зачекай, Андрію», в розкішній голубій сукні, і… перелякана.

— Андрію, я тебе дуже попрошу…

Ми стояли за дверима, надворі була марудна березнева погода, тільки що дощ не йшов. Ірина важко дихала, і дивилася якось так… благально.

— Змерзнеш, — сказав я.

— Андрійку, я тебе дуже прошу, — повторила вона і заглянула мені в очі. — Ти ж не скажеш Віталикові, що було між нами?

Вона ловила мій погляд, ця розтріпана жінка, з якою я спав ще тиждень тому, яка вміла так пестити, і для якої, здається, не існувало жодної таємниці кохання. Вона ловила мій погляд і вкривалася гусячою шкірою. І з кожною секундою чи то просила дедалі більше милостині, чи наказувала мені стати на коліна. А втім, про коліна я подумав пізніше.

— Не бійся, не скажу, — пообіцяв тоді. — Тільки ти не будеш щаслива.

— Буду, — заперечила вона. — Тепер буду. Віталик мене любить. Боже мій, якби я знала про це раніше, якби я знала…

Вона затулила обличчя руками, наче сліпа, помацала тими ж руками, шукаючи ручку дверей, бо очі застилали сльози, і зникла в під'їзді.

…Я сів на мокру сиру землю. Сидів і згадував. Учорашнє. Місячної давності, двомісячної. Картини виникали і зникали в моїй свідомості, але це були швидше клапті, що намагалися з'єднатися у цілісний ланцюг, але не могли. Учора я знову був самотній. Ні, самотній я сьогодні, бо вчора згадав, що в мене є Іринка, що я можу поїхати до неї. Тепер я сидів і не знав, що робити далі. Назад я вернутися не міг, йти не було куди, треба було щось робити, а сил не ставало.

Зрештою, я зробив те, що й треба було зробити. Я ліг на землю, але холод мене пронизував наскрізь. Усе ж спробував підвестися. Знову шалено закалатало серце.

«Магда вернеться, — подумав я, — Магда таки вернеться». Я став іти до шосе, яке пролягало неподалік. Полем вертатися не було сенсу. Та й так я міг ще подумати, ще міг вирішити, що мені робити далі.

Але до голови, як на те, не приходила жодна думка. Натомість нав'язливо стояло видиво: я вперше сам на сам з Іриною в її квартирі. Ми продовжуємо балачку про Кафку і Пруста, про неоабсурдизм, про Хармса, і раптом Ірина підводиться, виходить, я за інерцією продовжую говорити, потім умовкаю, дивлюся у вікно, а коли повертаю голову, Ірина кличе мене з тієї, другої кімнати. Я йду туди і бачу її голу-голісіньку в ліжку, і насмішливі очі тішаться з моєї розгубленості.

— Ми наговорилися, правда? — сміється вона.

«Що ж таке жінка?» — думаю я тепер, але відповіді немає.

«Що ж таке Ірина?» — міг би спитати я. Ерудована повія? Але очі, ці злякані очі, шепіт про те, що Віталик її любить, переляк…

Я вперто місив ногами грязюку, а шосе все наче віддалялося. Так тривало довго, надто довго — годину, а то й дві. Коли я вийшов на шосе і став голосувати, щоб добратися назад у селище, то незабаром зрозумів, що жодна машина не спиниться, не підбере мене такого, навіть якщо це буде хтось із ясенівських. І все ж одна машина спинилася — міліцейська. Я пішов їй назустріч і, як на гріх, посковзнувся і впав.

— Готовий, — засміявся молоденький сержант, що схилився наді мною.

Вони запхнули мене крізь задні двері до машини. Я міг би сказати, що зовсім не п'яний, але бажання говорити не було, взагалі не було ніякого бажання. Машина розвернулася — вони повезли мене у зворотному напрямку до райцентру.

Всю дорогу я намагався про щось думати, але не міг. Щораз більше боліла голова. Зникло навіть видиво голої Ірини. Тепер ця сцена здавалася огидною. На подвір'ї райвідділу міліції я все ж сказав, що зовсім не п'яний. Мені не повірили, але, коли я став наполягати, підставили маленьку скляну трубку і веліли дихнути.

— І справді не п'яний, — здивувався той самий молоденький сержант.

У цей момент я притулив руку до грудей, і вони не на жарт перелякалися. Сержант бігцем приніс валідолу. Але серце мені не боліло. Я попросив одвезти мене додому. Та тут раптом виявилося, що їм треба їхати кудись на виклик, і вони спитали, чи не доберуся я назад сам.

Спробую, — відповів я й попросив щітку, Щоб почиститися. Через півгодини на автостанції я взяв квитка до Ясенівки і став чекати автобуса. В автобусі, хоч на мене мокрого, вимазюканого, давилися здивовано й осудливо, я намагався ні про що не думати. Єдине, чого хотілося, — якомога швидше добратися додому і принаймні переодягнутися. Коли автобус зупинився, я пішов, втягнувши голову в плечі й немовби справді меншаючи з кожним кроком.

Удома мене зустріла злякана мама. Виявилося, що Магда забрала Іринку й поїхала.

— Я все знаю, Андрійку, все знаю, — бідкалася мама. — Але де ти був, Господи, де ти був?..

— У міліції, — стомлено сказав я.

— Як, у міліції? — розширилися нажахано мамині очі.

— Дуже просто — забрали, відвезли, відпустили.

— Переодягнися, — тихо мовила мама. — Як же ви так, Андрійку?

— Так. А може, й інакше. Сім'ї давно не було. Я прийшов, мамо…

— Так, так, переодягнися.

— Авжеж, переодягнуся. І вмиюся.

— Виходило, що Магда в черговий раз покепкувала наді мною. Але вже в будинку мама вручила мені клаптик паперу То була записка від Магди. Я взяв і прочитав: «Вибач, що так… (закреслено) за мій