Читати книгу - "Приватне доручення"

час разом бути, а він в чужого воза впрігся. Коли б не підірвався». Я й пішов з цим дорученням до Степана, Не гадав я тоді, що рідний брат мій може думати інакше, ніж я. Зустрілися ми братами, а розійшлися ворогами. І все, що на прощання сказав він мені, це: «Дурень!» Пішов я від нього сумний. Брат залишився вдома, а я, наче вовк той, — до лісу. Всю дорогу йду й думаю, хто ж із нас не в ту дуду грає: я чи Степан?

І знову Когут недовірливо звів очі на Карпенка: вірить той йому чи ні.

— Я, громадянине підполковник, не до попа прийшов, а до вас. Так що руки не ховаю: кров є, присохла, і так, що не відмиєш відразу. Але говорю, як на сповіді, В березні сорок п'ятого року на благовіщення послав мене «Вітер» ще раз до Степана, щоб попередив брата: він весь район проти нас підняв. Вислухав мене Степам і вигнав, Через тиждень пішов я з своїм куренем за сто кілометрів, а коли повернувся, мені на вухо й шепнули, що за наказом «Вітра» мій брат Стефко забитий. Пробили йому груди в двох місцях дротом, а на спині вузлом закрутили і ще живого привезли до схрону. Катував його сам «Вітер». То, прошу вас, брехня, що у війні брат на брата йде. Взяв я автомат і до «Вітра», а його немає. Утік з головною групою на кордон. Утік, пся крев, за день до того, як я повернувся! Шукав я його місяць. Добру смерть йому за цей час придумав. Залишилося від мого куреня шість бойовиків. Невмивані й голодні, обнишпорили ми весь Воронячий ліс, а «Вітра» так І не знайшли. Так я ще пожив у лісі з півроку. Три моїх товариші пішли до Совєтів з повинною, два попрощалися й на чеський кордон вирушили, а один помер від сухот: вовчого життя не витримав. Так я лишився сам. Дістав документи на ім'я Шпака і переїхав сюди. Одружився. Довго надіявся зустрінути «Вітра». Вночі все бога молив, щоб цей катюга приснився: боявся, що його морду забуду. Убив би я його. І от вчора зустрів.

— Чому ж ви не вбили?

— Це було б тільки за брата, А тепер я хочу за всіх! І за ваших, і за наших! Не завжди ж до старої бороди та старий розум. — Когут випростався і спокійно зустрів уважний погляд Карпенка. — От і прийшов я до вас, громадянине підполковник.

— А чому не раніше?

Когут не відповів. Що говорити про давні роздуми? Навіщо знати цьому молодому підполковникові, що в нього, Любомира Когута, росте син Стефан, а прізвище має чуже — Шпак, Навіщо знати комусь, що на Дошці пошани в ремконторі висить портрет хорошого маляра Любомира Когута, а підпис під тим портретом — Шпак. Чи зрозуміє цей підполковник, що значить жити і боятися свого прізвища. Чи зрозуміє він, нарешті, яким важким шляхом ішов Когут до повинної.

Діставши з сейфа чорний конверт, що в ньому зберігається фотопапір, Ігор вийняв звідти кілька фото, розклав їх на столі і запропонував Когутові:

— Подивіться уважно, може зустрінете тут свого «приятеля».

Червоними облупленими пальцями маляр почав перебирати фото.

— Ось він, — широкою долонею Когут накрив одну з фотографій.

— Так, це він, — ствердив Карпенко і подивився кудись поверх голови Когута.

Маляр просидів у Карпенка ще з годину. Стенографістка вже пішла. Ігор заносив до блокнота останні запитання й відповіді.

Врешті він звернувся до Когута:

— От що… товаришу Когут. Як жити далі, ви, очевидно, вже вирішили Вам треба отримати паспорт на своє прізвище. Будуть деякі формальні придирки, але я вам допоможу.

Когут сидів. Голова його низько схилилася. Карпенко побачив на його тугій мускулистій шиї крапельки поту. В усій позі маляра відчувався розслаблений спокій.

Вони посиділи ще з п'ятнадцять хвилин. Карпенко уточнив деталі зустрічі маляра з «Вітром», Він не кинувся переслідувати колишнього генерал-хорунжого і це почасти непогано: той міг виявити, що за ним стежать, і зникнути.

Але не було впевненості, що «Вітер» зупиниться у Вишгороді ще хоча б на годину після того, як його помітив маляр. І все ж Ігор та Когут домовилися, що повинен робити маляр, коли знову зустріне свого давнього недруга.

Повідомлення маляра просто-таки приголомшило врівноваженого Карпенка. А може він все ж обізнався?

В роздумі над повідомленням Когута Карпенко ще довго сидів у кабінеті. І раптом зрозумів зовсім ясно, що він і Лосько тупцялися навколо простої до наївного думки і не вхопилися за неї: чому «Начальник» і «Вітер» не могли бути однією і тією ж особою? Це ж нічим не виключається! Все перевірити дуже легко: треба негайно викликати волейболіста Миколу Петрова!

За хвилину в Клушський будинок відпочинку пішла телеграма.

Петров приїхав ранковим поїздом. Він сидів на тому ж стільці, що на ньому вчора сидів Когут.

— Товаришу Петров, я покладаю великі надії на вашу зорову пам'ять. Пошукайте серед цих карточок фото людини, яка ночувала з вами в «Лісовій спальні» будинку відпочинку, — простягнув Карпенко чорний пакет.

— Павла Леонтійовича?

— Так, так. Саме його.

Хвилин за десять молоді зіркі очі Петрова зупинилися на випещеному обличчі «Вітра», що дивилося на нього з великої чіткої фотокарточки.

— Ось він, — тихо сказав Микола, витираючи долонею краплини поту з чола. — Тільки ось ця форма… ця «гетьманка» з тризубом…

— Пам'ять у вас дійсно гарна. Дякую, Колю! Ви ховали його від чергового лікаря, а виходить, що сховали від нас. — Карпенко вкинув фото до конверта. Помітивши насуплене обличчя Петрова, Ігор посміхнувся. — Добре, добре, не засмучуйтесь. Зараз викличемо машину і відвеземо вас в будинок відпочинку. Адже ми з вами порушили курортний режим…

В той же день Карпенко зустрівся ще з двома людьми.

Учителька Олена Онисимівна, подивившись на фото «Вітра», впізнала в ньому запопадливого мужчину, який допоміг їй донести на вокзал важку корзину, а її сина почастував шоколадом.

Другою людиною був рудуватий лісоруб, любитель самокруток. Наткнувшись на фото «Вітра», він охнув:

— Так це ж той жартівник, що дав мені шматок газети! Так от хто він…

Коли всі пішли, Ігор схопився і став весело потирати руки.

— Будемо виправляти взаємне недоумство, Стасю! — Він швидко підійшов до столу з картою на ньому, взяв прапорець-фішку з виведеним на ньому рукою Лоська написом «Начальник» і, поставивши знак рівняння, додав: «Вітер». Після цього урочисто, як прапор на висоті, взятий штурмом, ввіткнув шпильку з фішкою в крапку, під якою було написано: «Вишгород».

Розділ XVI