Читати книгу - "Мазепа"

Чуйкевич повернув своїм конем так, що стояли око в око. Хвилину дивилися на себе, як вороги на полі бою, а тоді він вхопив її руку в свою кріпку, як з заліза, долоню і м'ягким голосом промовив:

— Мотре! Отямся... Що тобі, Мотре?..

— Коли б я мала зброю...

Скорим рухом витягнув шаблю з піхви і подав їй:

— Будь ласка! — сказав і чекав, що вона зробить. Хвилину дивилася ще на нього, а тоді спустила очі додолу:

— Ти хочеш мене побідити і розоружити...

— Хто тобі це сказав, Мотре? Мені й не снилося, клянуся тобі своїм і твоїм щастям.

— Не вірю!

— Вір або не вір, але я говорю правду.

— Ха-ха-ха!

— Що тобі, Мотре? Схаменися. Як можна сідати на такого коня? Що скажуть батько й мати?

— Що схочуть.

— Це ж смерть!

— Я її не боюся...

— Це ж божевілля...

— Ти не знав? — я божевільна...

— Ні, ти лиш своєвільна, Мотре, своєвільна.

— Я навіжена. Тікай від мене, бо горе тобі й мені. Чуєш?

— Ні!

— Пусти коня, пусти-бо!

— Раз сказав, що не пущу, так і не пущу! За кого ти мене маєш, Мотре, за свого чуру? Невже ж я не знаю, що роблю? Вернеш зі мною, самої тебе не пущу, хоч убий мене. Шабля гостра, будь ласка.

Не відповіла нічого, лиш закусила уста, а по грудях, що хвилювали скоро й високо, знати було, як у її душі кипіло.

— Бачиш, Мотре, ти правди не чуєш за собою. Бо коли б чула, не відкидала б шаблі, вона ж гостра, як бритва, а я безборонний.

— В тім-то й біда, що ти безборонний, другої шаблі не маєш.

— Двобій? Ні, Мотре, ще такого в нас не бувало, щоби козак з дівчиною рубався. Інших ворогів наші шаблі чекають.

— Ти мій найгірший ворог.

— Я?

— Ти, ти, ти! Чого ти снуєшся за мною, як тінь? Чому не даєш мені спокою?

— Несправедлива ти, Мотре, супроти мене!

— Я зла...

— Ні, не зла, ти себе не знаєш, а супроти мене ти тому несправедлива, бо я не з доброї волі до Ковалівки приїхав, а гетьман мене післав. Ти це знаєш, в твойому дворі я не бентежив тебе, не шукав зустрічі з тобою, хоч і як рад був стрінуться. Це ти, Мотре, турбуючися моєю раною, подала мені надію, що я не байдужний тобі. А твоя турбота про мене й про моїх людей тоді, як царські люди налетіли на ваш двір?

— Це була моя повинність, і більше ніщо.

— Хай буде, що ніщо, але я чоловік, а людська річ, потопаючи, хапатися хоч би й бритви.

— Добре кажеш, я бритва, я гостра бритва, — лиши мене!

— Не моя річ лишити або покинути.

— Кажу тобі!

— Мало приказу твого. Тут рішає судьба. Суджене не розгуджене, а судженої мені навіть таким конем, як отсей твій, не об'їхати.

— А я таки об'їду.

— Кого?

— Судженого...

— Можливо. Поки що твій кінь у моїх руках, і глянь, який він спокійний, ніби свого пана почув.

— Ненавиджу тебе.

— Неправда. Це ти лиш так говориш.

— Знаю.

— Коли знаєш — так ненавидь. Від ненависті до любові недалеко. Я тільки байдужності боюся, бо вона — як пустиня.

— Як пустиня, кажеш? — повторила Мотря. — Так тоді знай, що ти байдужний для мене, — поміж нами пустиня.

— Ти сама в це не віриш, Мотре... ("Не переч мені, дай хай скажу, що мені на гадку прийшло"). Ти тому така лиха на мене, бо боїшся, щоб не полюбила мене, ось що!

Мотря розсміялася своїм нерозгаданим сміхом.

— Висмійся, Мотре, висмійся, може, легше на серці стане. Мене ти тим сміхом не відстрашиш, і не відстрашиш нічим. Судженого і конем не об'їдеш, ще раз кажу тобі.

В лісі наново стали лунати стріли. Видно, генеральний суддя угостив своїх стрільців, і лови відбувалися дальше, тільки, може, ще з більшим, ніж дотепер, завзяттям.

— Мотре, — почав по хвилині Чуйкевич. — Нам тут годі довше стояти, бо куля розуму не має, а стрільці, випивши не одну зайву чарку, можуть легко, замість у звірину, попасти в нас.

— Хай попадуть!

— Спасибі тобі за таку ласку. Не хочу я гинути за якогось нам зайця або цапа, — сказав, усміхаючися, Чуйкевич.

Його спокійний голос і його добра, усмішка вплинули-таки на Мотрю. Вона успокоїлася трохи.

— Куди ж ти гадаєш їхати?

— Сам нікуди, тільки разом з тобою. Я тут тебе на тому нев'їждженому коні не лишу.

— Чура?

— Гадаєш обидою позбутися.мене. Знаю цей підступ. Ти його, певно, жалуєш в душі. Який я чура? Хіба так виглядає чура, Мотре?

— Як не чура, так післанець гетьманський.

— Це для мене честь, а не обида. Гетьманові служу, иародові службу чиню. А народ — то ми.

— Чого ти хочеш?

— Хочу, щоб ми раз рушили з цього проклятого місця, — сказав Чуйкевич і повернув кіньми.

Мотря не противилася, видно, що козацька рішучість обезоружувала її. Їхала, поплескуючи свого коня.

— Так гарно було, — говорила ніби до себе й до свого полохливого коня. — Дерева мигтять поперед очі скоро, земля втікає з-перед ніг, ніби у воздухах повисаєш, ніби на крилах летиш, забуваєш про все, не бачиш, що там перед тобою, — кров мозок заливає, губиться тямка, ось-ось і усьому кінець.

— Як Мазепа на нев'їждженому коні, — правда, Мотре? Тобі хотілося дізнати його переживань.

— Не знаю, але — нараз чорт ворога наслав, і знову те, що вчора й позавчора було, — ах!

— Дай Боже, щоби цей чорт перемінився у твого ангела-хранителя, Мотре, — відповів