Читати книгу - "Дім у Бейтінг Голлов"

що ви бачите тут, - продано. Я продаю цей будинок і переїжджаю до Мангеттену на Сімдесят дев’яту вулицю. Син саме купує квартиру. «Стейнвей» Пітер замовив, коли ми повернулися з Франції. Він там працював адвокатом у фірмі «Дюпон» і ми п’ять років жили в Європі. - Сюзен витягнула з кишені вовняного светра балончик і впорснула собі в рот. - Вибачте, після аварії на мене звалилися всі хвороби.

Мері відзначила приємні манери Сюзен, яку вона лише півгодини тому побачила вперше. Впіймала себе на думці, що сидячи у цьому великому будинку, в цих зашторених кімнатах, готова слухати Сюзен.

- Мою маму було звати Ґертрудою. Так-так, я наполовину німкеня, хоча німецькою пам’ятаю лише кілька слів. А мій батько українець, білогвардійський офіцер, який утік спочатку до Варшави, а потім опинився в Німеччині, у містечку Маркноєкірген. Ви бували в Німеччині?

- Кілька разів у Франкфурті, на летовищі.

- Ми з Пітером, коли жили у Франції, об’їздили майже всю Європу. Я була у Маркноєкірген. Ви знаєте, там скрипкова шизофренія. Пітер узагалі був глухий до музики. Ми ходили з ним на концерти класичної музики і кілька разів до опери. Знаєте, що він там робив? Спав.

- А я засинаю в кінотеатрах, - зізналася Мері.

- Ви знаєте, - Сюзен підтримала бесіду, даючи зрозуміти Мері, що готова розповісти якусь незвичну історію віолончелі, - у нас удома пахло свіжою деревиною. Не лише у майстерні на П’ятдесят сьомій вулиці, куди згодом батько перебрався зі своїми скрипками та віолончелями, а навіть удома. Коли він діставав замовлене дерево, то годинами міг гладити його. Я кілька разів, ще дитиною, спостерігала за ним. Це було щось неймовірне. Батько часто повторював: треба розуміти душу дерева, щоби вона перетворилася на душу скрипки. Знаєте, якесь язичництво, що його у нас тут нема. Але, можливо, віра у такі речі допомагала йому в роботі.

Сутінки забризкали Бруклін і на вулицях загорілися ліхтарі. Мері, пішовши до лазнички, зателефонувала мобільним додому попередити чоловіка, що затримається. Чоловіків телефон мовчав, а на домашньому увімкнувся автовідповідач. Мері почула звук віолончелі, який записала її дочка. А потім свій голос, яким просила залишити повідомлення і номер телефону. Коли вона повернулася, Сюзен сиділа за кухонним столом, запаливши дві свічечки у металевих накривках. На столі стояла пляшка червоного вина.

- Відкоркуйте, будьте ласкаві, - попросила вона.

Мері протерла серветкою пляшку і вправно витягла корок. Запах запалених жасминових свічок перебивав аромат вина. Піала з грецькими горіхами і рисові крекери були сьогоднішньою вечерею для Мері і Сюзен.

- Це остання віолончель мого батька, яку він закінчив у тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році. Я була ще малою і не розуміла, що відбувається у нашому домі. Справи батькової фірми, тобто всі деталі продажу й замовлень вів адвокат, який був майже маминим ровесником. Мама була в батька другою дружиною. Свою першу він покинув чи то в Польщі, чи то в Німеччині. Не важливо. Різниця у віці між батьками була значна. Тридцять років! У мами почався роман із адвокатом. Як кажуть, шила в мішку не сховаєш: усе викрилося.

Полковник Д. приплив до Нью-Йорка з молодою дружиною, німкенею Ґертрудою, яку він зустрів у Маркноєкірген. Він тримав дерев’яну скриньку з начинням для виготовлення музичних інструментів. У скриньці, в подвійному дні, приховав два пістолети - один польський, який виміняв у Варшаві, та чеський, що його роздобув десь у Баварії. Навіщо йому були ці пістолети? Для чого він наражав себе на неприємності перед американськими митниками? Може, тому, що він був військовий і зброя додавала упевненості? А може, тому, що Д. був переконаний, начебто в Америці озброєні всі, як у фільмах про дикий захід? Ґертрудина долоня лежала у широкій долоні Д., наче шовкова хустинка, м’яка і волога. Перший її чоловік загинув на Східному фронті. У містечко зайшли американці. Ґертруда шукала, як вийти із ситуації. Вихід знайшовся. Український біженець Д., який перебув війну в скрипковій майстерні, мав намір податися до Америки. У магістраті Маркноєкіргена вони зареєстрували свій шлюб. За скрипку Д., яка висушувалася на ґанку майстерні, вдалося оформити виклик до Америки і купити квитки.

Мері обережно витягла з футляра віолончель. Прикрутила срібний шпиль. І сіла на дерев’яне інкрустоване крісло, обхопивши ногами інструмент, наче чоловіче тіло. Підборіддям оперлася на горішній опуклий вигин, вдихаючи ніздрями разом із пилом запах інструмента. Сюзен дивилася на Мері, спостерігаючи за кожним її рухом. Провівши смичком по струнах, Мері зрозуміла, що віолончель налаштована. Вона поглянула на Сюзен, а та, зрозумівши її запитальний погляд, ствердно кивнула головою. Концерт Гайдна для віолончелі урочисто зірвався під високі стелі Сюзенової вітальні. Мері мотала головою, тримаючи чорно-зелену пір’їну смичка, що наче опала з дроздового крила.

На початку лютого шістдесят п’ятого року полковник Д. і Ґертруда розлучилися. Сюзен пам’ятає, що мама була у піднесеному настрої. Спалене жито рудого волосся на її голові теліпалося з кожним різким рухом. Відчувалося, що Ґертруда зробила важливий крок у житті. Не сподіваючись, звісно, що він фатальний. Д. перебував у госпіталі. Суди підірвали його здоров’я і була підозра на задавнений туберкульоз, із яким до Америки по війни приїхав кожен другий емігрант. Повернувшись до майстерні, ще слабкий, підточений сирими лютневими дощами, Д. не відразу зрозумів, що італійська скрипка з Кремони і улюблена віолончель його роботи зникли з металевого сейфа. За його відсутності Ґертруда підробила ключі. Разом із адвокатом усе оформила так, наче це сам Д. продав ці коштовні інструменти. Вона знала, що незабаром усе викриється, але план у неї визрів такий: Д. змириться із пропажею інструментів, якщо Ґертруда дозволить йому зустрічатися з Сюзен. Тільки на третій день після повернення з госпіталю Д. вирішив зазирнути до сейфа. Всі ці три дні Ґертруда чекала на телефонний дзвінок. Вона не розуміла, знаючи характер Д., чому він досі не виявив пропажі. Коли Ґертруда почула у телефоні сухий голос Д., вона виклала йому свої умови.