Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

поступову переорієнтацію впродовж 1940–1941 рр. Лондона на союз із Москвою. Адже наявні польські документальні джерела яскраво свідчать про те, що як в уряді, так і серед польських підпільників на окупованих територіях було на той час чимало осіб, які пропонували таки опрацювати і видати офіційну декларацію, що відповідала б українським вимогам і могла бути сприйнята українською стороною за платформу для налагодження українсько-польського співробітництва.

Однією з перших таких осіб був тодішній референт з національних справ польського Міністерства інформації і документації професор Ольгерд Гурка. Він ретельно збирав інформацію про будь-які контакти з українцями, а також неодноразово особисто зустрічався з новим головою українського уряду в еміграції В. Прокоповичем, міністром закордонних справ О. Шульгіним, іншими колишніми і тодішніми діячами уряду УНР.

У доповіді, поданій професором О. Гуркою ще в лютому 1940 р. на ім’я міністра Станіслава Стронського, містився загальний аналіз чинних на той момент українських політичних угруповань: «скоропадчиків», комуністів, старорусинів, ундовсько-петлюрівської спілки, націоналістів (ОУН) тощо. Говорячи про боротьбу між двома найвпливовішими з-поміж цих угруповань — ундовсько-петлюрівською спілкою і націоналістами — за право репрезентувати всіх українців, О. Гурка підкреслював, що лише перші мають законні повноваження на забезпечення континуїтету державності УНР, яка існувала протягом 1918–1920 рр. Проте вплив спілки на українське суспільство в еміграції був, на думку польського референта, набагато слабшим, ніж вплив ОУН, і це незважаючи на те, що саме діячі спілки сформували новий український уряд і підтримували постійний контакт з офіційними представниками французького і британського міністерств закордонних справ[225].

Наголошуючи на існуванні фінансової залежності ундовсько-петлюрівських політичних кіл від польського уряду, так само як оунівців від Берліна, професор Гурка зазначав, що ані перших, ані других не можна сприймати за безідейних найманців, нездатних у разі потреби виступити і проти Польщі, і проти Німеччини в ім’я перемоги українських інтересів. В оцінці ставлення польського суспільства до українців референт дотримувався тієї думки, що по кількох місяцях «совєтської окупації Східної Галичини і Волині» там спостерігалося прагнення польської й української інтелігенції до зближення і порозуміння. Цього, на жаль, з погляду Гурки, не можна було сказати про Генерал-губернаторство й еміграцію, де польська громадськість у своїй більшості ставилася до українців традиційно вороже, до того ж на території ГГ такому ставленню «сприяло» і «співробітництво переважної більшості українських націоналістів з німцями»[226].

У своїх висновках референт наполягав на необхідності проведення активнішої політики щодо українців, спрямованої на порозуміння з ними. Він зазначав, що відсутність активної позиції в українському питанні польського уряду протягом кількох місяців від початку війни вже призвела до значних змін у свідомості українців, які були не на користь поляків. Серед таких змін професор Гурка називав, зокрема, дві: 1) прагнення всіх українських угруповань, незалежно від їхніх політичних переконань, до створення власного українського легіону, а не у складі польського війська, як домагалися українці раніше (зауважимо, що ОУН саботувала призов громадян української національності до польського війська на території Франції. — І. І.); 2) відмову визначити свого представника до складу Польської Національної Ради або інших органів польської державності, на чому також спочатку наполягали петлюрівці й ундівці. Дуже вразила українців, на думку Гурки, і героїчна боротьба з більшовиками нечисленного фінського народу, досвід якої міг бути використаний ними як приклад для боротьби за власну державність[227].

У зв’язку з викладеним професор радив негайно від імені польського уряду видати декларацію про незалежність Української держави. Лише такого змісту декларація, на його переконання, могла б покласти початок справжній польсько-українській співпраці. Другим важливим кроком, який негайно мусив зробити уряд для польсько-українського зближення, радив Гурка, було спрямування всіх зусиль уряду на співпрацю з українцями у військовій («революційно-диверсійній») галузі з метою зруйнування Радянської Росії. З погляду референта, по-перше, польсько-українська військова діяльність була єдиним чинником у Європі, здатним знищити Росію, а по-друге, лише ініціатор і керівник такої повстансько-диверсійної боротьби мав можливість у майбутньому визначати долю довоєнних східних кордонів Речі Посполитої[228].

Схожим до позиції урядового референта з національних питань був підхід до української справи й представника Міністерства закордонних справ, викладений у нотатці від 20 лютого 1940 р. і підготовлений для самого прем’єра В. Сікорського. Автор нотатки був стурбований тим, що відсутність чіткої офіційної позиції уряду в українському питанні не давала можливості польській стороні знайти якусь спільну з українцями платформу для порозуміння. Він вказував на певну радикалізацію «претензій» українців до Польщі (навіть із боку таких полонофілів, як Олександр Шульгін), маючи на увазі висування ними останнім часом як необхідної умови польсько-українського діалогу згоди поляків на створення «соборної» великої України, з обов’язковим входженням до її складу Східної Галичини і Волині (і навіть Полісся та Холмщини). За таких обставин референт Міністерства закордонних справ пропонував негайно опрацювати офіційну інструкцію, яка б відповідала українським вимогам і могла бути сприйнята українською стороною за платформу для налагодження польсько-українського співробітництва. На його переконання, ця інструкція мала б містити такі положення:

а) польський уряд визнає право українського народу на власну державність і готовий підтримувати ці прагнення на дипломатичному рівні мірою розвитку сприятливої для цього міжнародної ситуації;

б) польський уряд визнає потребу тісної співпраці з майбутньою Українською державою, аж до створення федерації;

в) справа територіального розмежування між обома країнами може бути вирішена лише після створення реального загальноукраїнського уряду, до того ж це залежатиме від характеру політичного співробітництва між ними;

г) польський уряд визнає право українців, що мешкають у Польщі, на всебічний національний і культурний розвиток у межах автономії. У будь-якому разі, українці в Польщі користуватимуться тими самими правами для розвитку свого національного й культурного життя, що і поляки, які залишаться в кордонах Української держави.

На думку автора цих пропозицій, офіційна інструкція подібного змісту мала бути негайно розіслана довіреним представникам польського уряду, уповноваженим вести переговори