Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"

— Здрастуйте. Я Устюжин Сергій Павлович, тренер. Вас помітив давно, з місяць тому. Студент?

Юнак, дещо приголомшений появою Устюжина, кивнув.

— Медичний, другий курс.

— А на вигляд вам більше двадцяти.

— Двадцять шість. Я працював, потім…

— Ясно. Як вас звати?

— Іван… Іван Погуляй.

— Знаменне прізвище, — всміхнувся Устюжин, вивчаючи обличчя хлопця.

Тепер, стоячи поряд, він зрозумів, що недооцінив його зріст. “Мабуть, два десять — два дванадцять, — подумав трохи здивовано. — Непогано! І все ж таки чогось йому не вистачає… Чого?”

— У мене до вас пропозиція, Ваню, — вів далі тренер. — У вас ідеальна статура для волейболіста. Чи не хотіли б зайнятися волейболом? Можливо…

Устюжин замовк, побачивши, яке враження справили його слова на молодика.

Обличчя того різко зблідло, потім жарко спалахнуло — до сліз, напружилось, губи здригнулися.

— Якщо не грали раніше — не біда, — поспішив Устюжин. — Головне, що ви любите волейбол, я це вже помітив. За рік ми з вами ввійдемо до дублюючого складу “Буревісника”, слово даю.

Погуляй похитав головою, стиснувши губи так, що вони побіліли, повернувся й попрямував до виходу. Устюжин мовчки дивився йому вслід, відразу все зрозумівши: юнак кульгав. Нога не згиналася в коліні, він одводив її трохи вбік і ставив на всю ступню, йдучи все швидше й швидше, розхитуючись з боку на бік, неначе відчував погляд тренера.

Устюжин пройшов у глибину залу і задумливо сів на гірку шкіряних мат, згадуючи безпорадні очі хлопця, в яких билися біль, і лють, і відчай.

Іван вирішив не ходити більше на тренування “Буревісника”. Повернувшись додому, без настрою повечеряв, уривчасто відповідаючи на запитання матері, потім зачинився в своїй кімнаті і довго стояв біля вікна, притиснувши лоба до холодної шибки й пригадуючи хвилинну розмову з тренером. У душі панував дивний спокій, та ще жаль, і він навіть здивувався з цього. Однак тієї ж миті подумав: “Реакція? Чи я справді примирився, звик? Треба ж було мені прийти саме сьогодні!.. Та хто ж знав, що тренер підійде з такою пропозицією!.. Недобре вийшло… І все ж, як тоді сказав хірург після операції? Терпіння — це та скеля, об яку розбиваються хвилі людського безрозсудства. Слова Дюма-батька. Терпіння і ще раз терпіння — ось мій шлях, і років за двадцять, — тут Іван усміхнувся, — я знайду спосіб лікування розтрощеного колінного суглоба…”

Решту дня він провів у бібліотеці, вдома почитав на ніч “Трьох мушкетерів”, відчуваючи себе таким же дужим і спритним, як д’Артаньян, роздягнувся, збираючись лягати спати, і раптом йому здалося, що в кімнаті хтось є. Огледівся. Тиша, м’яке світло торшера, тіні від шаф з книжками, цокання маятника старого годинника. Та він, не довіряючи власній інтуїції, непевно спитав:

— Хто тут?

— Пробачте, — пролунав з повітря м’який приглушений голос. — Дозвольте вас потурбувати?

— Прошу, — хрипко відповів Іван і кашлянув. — Заходьте.

— Спасибі, — подякував невидимка, і в кімнаті, без усяких світлових та інших ефектів, опинилися двоє незнайомців у цупких білих комбінезонах.

Обидва високі, вищі за Івана, доладної статури, із жвавими обличчями, на яких були водночас і винуватий вираз, і заклопотаність. Обидва тримали в руках тонкі чорні стержні, увінчані палаючими яскраво-червоними кульками.

Іван подолав бажання заплющити очі і струснути головою і жестом гостинного господаря показав гостям на крісла біля столу.

— Проходьте, сідайте, будь ласка.

— Не турбуйтеся, — сказав один з незнайомців. — І не лякайтесь, ради всього святого! Нас проінформували, що ви любите волейбол.

— Люблю, — всміхнувся Іван і поворушив скаліченою ногою.

Ситуація почала його тішити, і він навіть подумав, що сон стає цікавим.

— Даруйте, — втрутився другий, на обличчі якого відбилося занепокоєння. — Ми розуміємо: фізичний дефект не дає вам грати, але все ж — ви хотіли б грати?

Іван кивнув головою.

— Якби не… дефект, я б, звичайно, грав.

— Тоді все гаразд, — полегшено зітхнув гість.

— А звідки ви? — поцікавився Іван. — З якого куточку галактики?

Незнайомці обмінялися усмішками.

— Ми такі ж земляни, як і ви, — мовив перший. — 1 все пояснимо. Але спочатку дозвольте провести невелике медичне обстеження — я правильно сказав?

— Правильно, тільки… — Іван озирнувся на двері.

— Зрозуміло, — кивнув гість. — Нас ніхто зараз не чує, до того ж і обстеження не забере багато часу. Станьте, будь ласка, прямо, руки опустіть, ноги на ширині плечей…

Іван скорився, дивуючись, що починає вірити в реальність того, що відбувається. Проте в душі час від часу всміхався — сон йому подобався.

Кінцем стержня гість описав у повітрі коло, і замість стіни з килимом Івац побачив довгий зал з рядами химерних Пультів, які раз у раз змінювали форму й колір. Від одного з пультів простяглися до нього десятки світлових ниток, торкнулися тіла, голови, рук і ніг… Стало важко дихати. Іван хитнув головою, ступив крок уперед, намагаючись набрати в груди повітря, і відчув, що його підтримують дужі руки.

— Все чудово, — вибачливим тоном сказав один із гостей.

Другий тим часом складав гнучкий чорний шнур, поки той не перетворився на знайомий чорний стержень з вогником на кінці.

— А тепер пояснимо суть нашої появи. Річ у тому, що ви є потенціальним гравцем у волейбол екстра-класу, спостерігач не помилився. І у вас є можливість взяти участь в Олімпійських іграх тритисячного року за вашим літочисленням. Ви згодні на це?

— Як хто? — захриплим голосом спитав Іван. — Як суддя?

— Ні, як гравець збірної команди Землі, — відповів гість без тіні посмішки.

— А мені… Яким чином? Я ж каліка…

Незнайомці знов усміхнулися один до одного. Іван зрозумів.

— Ну, звичайно, медицина у вас… А я повернуся назад?

— Само собою, повернетеся з точністю до хвилини.

— Тоді згоден. Пограю хоча б у сні.

Перший з пришельців подав йому руку.

— Це не сон. Ходімо.

Кімната мала звичайні стіни і чорну матову підлогу, а замість стелі нависала над головою біла пухнаста поволока, схожа на хмарину пари.

— Не робіть різких рухів, — попросив з цієї поволоки ввічливий голос. — Лягайте на підлогу.

Іван послухався, приголомшений раптовим переходом зі своєї цілком реальної квартири з речами, яких не раз торкався, в цю кімнату, сам вигляд якої свідчив про інший час.

Його охопила солодка млість, тіло поважчало, кожна його клітинка сповнилася сонним теплом, лоскотливі невидимі пальці перебігли по шкірі, закортіло потягтися, прибрати зручну позу і спати…

Скільки часу тривав цей стан, він не знав. Пробудження настало зненацька: просто захотілося