Читати книгу - "Пан Халявський"

Добре. Яке ж лихо дало мені небажання моє вчитися? Аж ніякісінького. Я так само виріс, як і бувши б ученим; апетит у мене такий, як і в усякого вченого. Закохувався в дівчат, і вони мене кохали так, що вченому далеко до того; і дівчата не питали мене про науку, а всякі давальні, родові та інші відмінки ми робили, не знаючи граматики. На службі військовій незнання наук пішло мені на користь: мене, не задержуючи, пустили у відставку, а то б я лежав досі мертвий на полі честі. Зате тепер живий, здоровий і завжди веселий. Не треба було наук і коли я став до шлюбу з дружиною Онисією Іванівною, котра ніжно любить мене і з котрою — також без наук — прижито в нас п'ять синів і чотири дочки живих та троє померлих. І маєток від брата відстояно, і новий придбано — все без наук, просто.

Подивіться ж ви, що робиться з ученими, хоч би й з синами моїми? Знають, каналії, все; не токмо сотні, а й тисячі — куди там! — я думаю, і сотні тисяч карбованців розкинуть на гривні, копійки, і скажуть, скільки шагів навіть у мільйоні карбованців. Дивне знання! Волосся стало б дибом, якби я ще раніш не вилисів! Та ще до того ж: як вони знають усе минуле! Які є в світі держави, який король де царював, як звали його жінку й дітей; а самі ж ані ногою в тій державі не були і знають. Усе, все знають від сотворіння світу аж по сей день. Неймовірно! А вони ж не більше, як мої діти, і в тому ж місті вчилися; тільки й різниці, що не в тому училищі, де я. От і поглинули, здається, всю премудрість; а зате які ж вони засмоктані, голуб'ята мої! Ані найменшого черевця, ні тобі в жодного апетитику путнього, і до того ж ніколи не вечеряють. Наче не мої діти! Дослужилися в полках до чинів, і орденів тих набралися, правда; та й перепало ж їм ран і каліцтва. Побралися все з бідними; тільки й дивилися, щоб були навчені… Тьху ти, лихо! Вимагають, щоб і жінки мали розум! Отакий час! Матінко, матінко! Що, якби ви досі не вмерли, що б ви сказали про письменних жінок!..

Та се ж бо сини мої єдиноутробні; а що з онуками діється, так і розуму не стає, щоб збагнути їх! Таж вони всі гони небесні знають, усі до одної зірки перелічили й куди яка йде; не заглядаючи в календар, скаже просто, коли яка квадра місяця настає. Не тільки чоловіча стать поглинає премудрість, а й самі жінки. Ну, що вони таке? Нічого більшого, як жінки, ану ж поговори з ними! Що вже вони проти своїх матінок! Просто в пишномовність вдаються. Вже не тільки на гуслах, а й на клавірах утнуть — та ще як! — навіть на варіації підіймаються, співають кантики, зовсім одмінно від колишніх складені — і я вам скажу, спокусливо складені. Моя Онисія Іванівна загадала якось нашій Пазіньці проспівати що-небудь гарненьке і слухала її, розкладаючи гарпасію; слухала, слухала — і що ж-? — не видержала і, підійшовши до мене, пристрасно поцілувала; а бабі вже 52 роки! Ну, а що ж молоді повинні почувати від їхніх кантиків? А слова й мова їхня? Адже кажуть і пишуть усе університетським штилем; розумій їх! А та ж сама Пазінька і Настенька, навчені — з примхи дружини моєї — іноземних діалектів, при нас цілісінькі дві години розмовляли з офіцерами проклятою французькою мовою. Хоч як я пильно прислухався, а не збагнув жодного слова; нема нічого й схожого з тим, як нас учив доміне Галушкинський, царство йому небесне! Який же з тої їхньої розмови вийшов «результат», як каже названий вище гувернер, що прислужується невістці моїй? Пазінька тої ж ночі, з тим же офіцером, без відома нашого пішла і, через те, що нема прощення нашого батьківського, їздить десь тепер із ним по полках. Настенька на своєму листуванні з усякими молодиками попадається, її, буває, лають, а вона своєї. А якби то воно було за старовини?.. Та що казати? — малолітки, онучки мої, знай, біля вікна стоять: той, мовляв, гарний; ось пройшов гожий; у того он вусики чудові тощо, а самі ж курчата ще, їм по 11 та 12 літ. «Тьху, ото лихо!» — скажу я, як матінка, бувало, казали, і плюнув би на сьому слові, та не знаю, куди слід плюнути особливо: скрізь одне й те ж саме.

Ото ті навчання, ті науки змінили весь світ і всі звичаї. Просвіта, смак, освіченість, політика, поводження — все не таке, як, бувало, за наших часів. Усе не те, все не те!.. Здихнеш — і замовкнеш. Замовкну і я про них і далі порівнюватиму наші часи з теперішніми.

Добре. Отже, поки там що до чого, візьмуся порівнювати, як закохувалися в наші часи та як тепер.

Доміне Галушкинський, рідкісний наставник наш, казав, бувало, що кохання се незбагненне почуття; далеко приємніше, корисніше й чудовіше за всякі гарячі напої; від нього паморочиться найрозумніша голова, щоправда, через нього часто шиються в дурні, та сей дур такий приємний, такий чудовий, такий… Тут у нашого реверендисиме кров бухала в лице, очі блищали, як метеори, він дрижав усім тілом, задихався… і падав на постіль, наче сп'янілий.

Сини мої — се вже друге покоління — звісно, теж наслухавшись від своїх наставників, казали, що кохання є душа життя, життя природи, гарність раювань, повне світло щастя, есенція з усіх радощів;»якщо й завдасть неймовірного жалю, то одним подувом ласки знищить усе і зачарує на