Читати книгу - "Балакучий згорток"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дуже правильно, — Пенелопа була така обурена поведінкою болотяних вогників, їхньою змовою, і тим, що вони зробили Фенеллі, її голос аж тремтів з люті. — А тепер слухай, що робитиму. Я надійно заховаю тебе в човні, де ти маєш дочекатися жаби на ім’я Етельред. Коли він прийде, розповіси йому все те, що й мені, скажеш, що я пішла попередити пана Папугу про небезпеку. Запам’ятала?
— Так, так, — кивнула Фенелла, — в мене дуже-дуже гарна… гик… пам’ять. Я тільки літаю кепсько.
— Коли я повернуся, вилікуємо твоє крило, — посміхнулася Пенелопа.
— Будь дуже обачна, — попередила Фенелла, — не довіряй гик… болотяним… гик… вогникам, повір мені на слово.
— Не переживай за мене, — відповіла Пенелопа, обережно опускаючи Фенеллу на дно човника. — Тобі там зручно?
— Так, дякую… гик… дуже зручно.
— Не відходь звідси ні на крок, сиди тут і чекай на Етельреда, — Пенелопа взяла ліхтарик і хутко збігла до чагарників.
Між кущами звивалася вузенька нерівна стежечка, якою, очевидно, йшли хлопчики і Папуга. Пенелопа продерлася крізь зарості й опинилася на порослому сухою жорсткою травою полі, за яким виднівся ліс. «Мабуть, це і є Мандрагоровий Ліс», — подумала вона, розуміючи, що потурбувати їхній сон було б зараз найбезглуздішою помилкою.
Пенелопа дійшла навшпиньки до узлісся, зупинилась і на мить увімкнула ліхтарик, бо дуже їй кортіло побачити мандрагор на власні очі. Та коли побачила — мало не розреготалася. Мандрагори були схожі на великодні крашанки з великими, але зараз заплющеними очиськами, величезними вухами, горбатими носами і скривленими ротами. По обидва боки їхніх тулубів стирчало по дві короткі гілляки, що закінчувалися листочками, — ймовірно, вони слугували мандрагорам замість рук і пальців.
А голови їхні були ніби в перуках — порослі дрібненькими гілочками, густо всипаними зелененькими листочками.
Усі мандрагори міцно спали й хропли так голосно, що в лісі аж гуло. Пенелопа загасила ліхтарик, проминула кількох перших мандрагор і рушила вглиб лісу. Йшла обережно, тихо, боячись ненароком наступити на мандрагору чи звичайну гілочку, намагаючись нікого не розбудити, й лише місяць осявав їй шлях. І так крок за кроком Пенелопа просувалася лісом поміж мандрагор, які безтурботно хропли, глибше та глибше в хащі.
Невдовзі вона вийшла на залиту сріблом місяця галявину, від якої в різні боки розбігалися шість стежинок. І раптом навколо галявини вона зауважила декілька синьо-зелених вогників, які блимали, але не рухалися — ніби спостерігали за нею. Це були болотяні вогники, й Пенелопа навіть розчула їхні притишені, глузливі розмови. Вони таємниче перегукувалися.
— Це вона, це вона! — хихотів один.
— Так, так, так, так! — раділи решта.
— Вона не знає доро-о-оги! — зневажливо та глумливо прошепотів перший.
— Не знає, не знає, заблукала, заблукала, — підхопили інші.
— Її скоро зжеруть!
— Так, так, так, так!
— Зжеруть, зжеруть, зжеруть!
— Так. Так-так-так!
Пенелопа була така люта, що не витримала і розкричалась на цих нікчем, розказала їм усе, що про них думала, — забула навіть, що ризикує, можливо, збудити мандрагор.
Вогники прослизнули між деревами й зникли, так само раптово, як і з’явилися. А Пенелопа й далі стояла посеред галявини, роздумуючи, яку ж стежину краще вибрати. Вона дуже пожалкувала, що не взяла із собою свій компас.
Дівчинка заплющила очі й спробувала подумки відтворити карту острова, щоб хоча б приблизно знати, де розташовано поле рути. Коли вона розплющила очі, на кожній стежині стояло по вовкулаці. Всі вони були схожі на великих волохатих вівчарок, але пересувалися на задніх лапах, а передніми орудували спритно, як мавпочки. Вовкулаки важко дихали, язики звисали з їхніх пащек, очі в них були зелені та блискучі, а в кожній пащі виднілися білі гострі зуби. Пенелопа не встигла оком змигнути, як вовки оточили її зусібіч, на голову їй накинули мішок, схопили грубими волохатими лапами та потягли геть. Пенелопа тільки чула їхні захриплі голоси, поки її недбало тягли стежиною.
Невдовзі вони прибули на місце. Пенелопу опустили на землю і прив’язали до стовбура, зняли з голови великий мішок, і вона побачила простору напівтемну печеру, яку освітлювало тільки велике мерехтливе вогнище. Прив’язали Пенелопу до вертикально вкопаного в землю стовбура зрубаного дерева, а навпроти неї було ще два таких, і до них було прив’язано Пітера і Саймона.
— Пенелопо! — вигукнув Пітер. — Що ти тут робиш?
— Чому ти не з Освальдом? — закричав Саймон.
Швидко, поки вовкулаків не було в печері, Пенелопа розказала хлопцям про вогняника й про те, як її захопили вовкулаки.
— Ну, а ми, — сказав Пітер, — ми успішно пройшли Мандрагоровий Ліс і відшукали руту. Вона росте просто на березі моря, недалечко звідси.
— Нарвали повні мішки рути, — провадив Саймон, — і тоді прилетів Освальд, сказав, що ти прислала його. А ми відповіли йому, щоб він повернувся і привіз тебе й Етельреда на човні.
— Папуга полетів із ним, — підхопив Пітер, — і ми чекали на вас, аж раптом з’явилась ціла купа цих потвор, і почувся крик: «Вони тут, вони тут!» Ми й озирнутися не встигли, як вовкулаки напали на нас. Це сталося півгодини тому.
— Що вони збираються з нами зробити? — запитала Пенелопа.
— Перетворити на вовкулаків, — похмуро відповів Пітер, — щоб поповнити свої ряди.
— Ти що, дурний? Вони не можуть цього зробити! — нажахано скрикнула Пенелопа.
— Можуть, — заперечив Саймон. — Якщо вони нас вкусять, ми перетворимося на вовкулаків. Нам вартовий розказав. У них для цього є навіть спеціальний обряд. Коли зайде місяць, вони кожного з нас вкусять — і все.
Пенелопа мовчала, думала про смерть, яка на них чигає.
— Звільнитися не вдасться, ми вже пробували, — сказав Пітер. — Вони нас надійно зв’язали.
— У мене в кишені є ніж, але я не можу
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Балакучий згорток», після закриття браузера.