Читати книгу - "Янові скарби"

— І ви четверо самі перетнули Ла-Манш і добралися до Терньозена на цьому малому суденці? — Віллем був вражений.

— Так, — відказала Керол. — Ми подорожуємо — у нас же канікули.

— Оце так! Недарма у нас кажуть, що англійці — нація моряків. Це таки правда, суща правда.

— Воно-то так, але ж і «Норець» — добре суденце, — зауважив Пітер. — Половина успіху належить йому.

— А Пітер — першокласний шкіпер, — додала Керол.

— Певна річ, що так. Ми на таку подорож не зважилися б. Ні, ніколи! — І Віллем подивився на Пітера, не приховуючи свого захоплення. — А тепер ви йдете в Дордрехт, так? І є одна дивовижна історія, пов'язана з Дордрехтом, точніше, з Дордрехтом і Англією. Мені тато розповідав її кілька років тому, але, по-моєму, то неправда… Хоча… хто його знає.

— Що то за історія? — спитала Джіл.

— Негарна історія, — нерішуче почав Віллем, — але я все-таки розкажу її вам. Багато лиха завдали фашисти Голландії під час війни. Одного разу вони знайшли цілу колекцію діамантів та інших коштовностей на величезну суму; її сховали голландські патріоти.

Пітер зиркнув краєм ока на членів своєї команди і побачив, що вони в подиві втупились у Віллема. Він міцно стиснув губи — це означало, що всім треба мовчати.

— Патріоти несподівано напали на німців і відбили у них коштовності, — нічого не підозрюючи, вів далі Віллем. — Вони доручили одному шкіперові з Дордрехта сховати їх. Тієї ж ночі він зник з Дордрехта з усім тим багатством, і більше його в Голландії не бачили. Але згодом стало відомо, що він добувся до Англії і — ніхто в цьому не сумнівався — коштовності взяв із собою. Пізніше, вже після війни, голландська поліція довідувалася про нього в Англії, і їй відповіли, що старий Ян — так звали шкіпера — справді прибув туди, але нічого при ньому не було. Коли голландські поліцейські поїхали в Лондон і попросили дозволу побачитися з ним, їм сказали, що Ян помер. Але вони, звичайно, цьому не повірили. Отож англійці запевняють, що Ян нічого з собою не привозив і що він помер. А в Голландії кажуть, що англійці відібрали в нього багатство, вбили його або запроторили до в'язниці.

— Що за підла брехня! — вихопилося у Майкла.

Пітер сердито глянув на брата.

— Ти так думаєш? — спитав Віллем. — Що ж, може, ти й маєш слушність. Я знаю англійців і не думаю, щоб вони так повелися із союзниками. І все ж… іншого пояснення нема. — Він замовк і виглянув у вікно. — Ми скоро увійдемо в шлюз. Вже відчиняються ворота.

Пітер тут же вирішив скористатися нагодою.

— Може, ти підеш з канатом на ніс, Віллеме…

— Можу піти. — Голландець вийшов із стернової рубки і подався на ніс катера.

— Буває ж таке! Як дивно він заговорив про Яна! — вигукнула Джіл.

— Ш-ш! Нас можуть підслухати! — застеріг Пітер. — Що ж нам робити?

— На мою думку, нічого не змінилося, — прошепотів Майкл. — Звісно, їхня версія — то дурниця, і нам нічого тривожитися.

— Воно, звичайно, так. Але я вважаю, нам треба розповісти йому про все, — тихо сказав Пітер.

— З якої б то речі?

— Бо, я певен, йому можна довіритись. Якщо він знає цю частину країни, то йому відомі й тутешні затоки і бухти — всі місця, де можна сховати скарби.

— Авжеж, Пітере. Він може стати нам у пригоді, — сказала Керол. — Розкажімо йому.

— Ні, не треба, — заперечила Джіл. — Вже й так це знає надто багато людей.

— Ось тому й треба йому розказати, — наполягав Пітер. — Хай хоч хто-небудь буде на нашій стороні. — Він неквапно повів «Норця» вперед і слідом за баржею пройшов у дальній кінець шлюзу.

Віллем крикнув з носа катера:

— Шлюзовий доглядач звелів нам стати в кутку, біля самих воріт.

— Гаразд. — Пітер провів «Норця» вздовж баржі і зупинив біля самого виходу із шлюзу. Віллем ловко кинув кінець каната, і шлюзовий доглядач начепив його на кнехт.

— Мерщій! — прошепотів Пітер. — Як нам бути — так чи ні? Сказати йому? Зрештою, нам може знадобитися його поміч.

— Я за, — відповіла Керол. — По-моєму, треба розказати.

— Гаразд. А ти, Джіл?

— Мабуть, можна було б, але… О, я не знаю! Мені треба ще подумати.

— Майкле?

— Мені хотілося б, щоб ми самі впоралися, але, мабуть, Керол має слушність. Я за те, щоб розповісти.

— Я теж згоден. — Віллем уже йшов назад уздовж вузенького містка. — Керол, ви з Джіл запросіть його вниз. Візьміть з нього обіцянку не говорити нікому ні слова, а потім розкажете всю історію. Ми з Майклом самі впораємось із катером. Очевидно, ми тут простоїмо якийсь час.

— Гаразд.

Віллем відчинив двері стернової рубки.

— Он там баржа мого батька, — показав він рукою в шлюз. — Четверта в ряду біля стіни.

— Віллеме, ходімо вниз, — запросила його Керол. — Нам хочеться показати тобі катер. Він тобі сподобається. — Вона вийшла з дверей рубки й у супроводі Джіл спустилася в люк. Біллем подався слідом за ними.

У носовій каюті Керол посадовила Віллема на стілець.

— Я хочу тобі щось розповісти, — почала вона серйозно. — Але обіцяй, що нікому ні слова.

Віллем щиро здивувався.

— Звісно, якщо ти так хочеш, — відповів він. — Але про що йдеться?

— Про Яна і скарби. — І Керол переказала з самого початку все, що чули вони від батька Джіл. А потім про те, як знайшли шифровані записи, — хоча, про всяк випадок, про Біблію і не згадала, сказавши лише: «в одній книжці». Далі йшла неприємна правда про те, як їх підслухали і як викрали книжку, але, на щастя, вони встигли скопіювати написи. Вона проминула деякі пригоди, яких їм довелося зазнати, але розказала про Білла та