Читати книгу - "Діти Мардука"

Я взяв одяг і газету й подався туди, куди пішов приходько. Його ніде не було, проте звір у мені й не думав вгамовуватися. І тут я помітив того чоловіка — під кущем дерези. Він лежав горілиць, не скинувши піджака, немов мертвий. Майнула думка, що разом з герпесом я заслабував на параною. А звір у мені — то тільки прояв психічної недуги. Але як бути з вроками у поїзді, з телефонним дзвінком від Маріци?.. Чоловік під кущем ворухнувся, а я відчув такий прилив ненависті, що, здавалося, — мить і я кинуся й розірву його на шматки. Такого зі мною ще ніколи не траплялося. Була брутальність, але глибокого бажання вбити, знищити, роздерти не було. Раптом чоловік підскочив, як собака, в яку влучили каменем, і кинувся в бік дороги, що вела від лиману. Він не озирався — втікав від гніву, який вихлюпувався з мене. З його віддаленням вщухав і звір-охоронець. Отже, це таки був «кілер», насланий аби поквитатися зі мною. Не звичайний убивця земного світу, а підісланий тими, із задзеркалля, хто розробляє сценарії кривавих подій. Висвітлення мною «сценаристів» може звести нанівець усі їхні плани. Трохи оговтавшись, я відчув, як мене почав охоплювати страх. Але причиною його тепер був не «вбивця», а моя нова властивість вихлюпувати гнів. Я ж нічого не зробив, щоб бодай налякати того чоловіка. А він кинувся навтіки. Отже, «звір», який сидить у моїй астральній складовій, може виникати не тільки на межі сну, а й на яву, і що страшно — він не підконтрольний розуму. Це — другий випадок надприродної сили, що виявилася в мені. Перший був, коли я пасами рук зняв пухлину завбільшки з півкурячого яйця на передпліччі моєї секретарки. Тоді мені також стало моторошно. Були випадки, коли я позбавляв болю в суглобах, зокрема й мого заступника, та й себе самого. А от щоб за вісім хвилин (рівно стільки тривало моє «ворожіння»), прямо на очах, велика пухлина зовсім зникла з передпліччя… Це мене тоді вразило й налякало. Виходить, — я не такий як усі. Водночас майнула й думка, що у порівнянні з іншими людьми, наділеними справжнім цілительським даром, мої можливості були мізерними. Відтак я трохи заспокоївся… Раптом подумав: «А може, того чоловіка й зовсім не існує. А в його подобі з’явився фантом, посланець астрального світу». Та коли я підійшов до того місця, де він лежав, то завважив прим’ятий осот і глибокі сліди ніг на піску, де не росла трава. Це були широкі кроки людини, що втікала. І тут я угледів — не очима, а свідомістю — на траві, під кущем і в тому просторі, в якому він біг, чорний слід — щось схоже на тунель у білому світі, утворений його постаттю й рухами — хвіст із темряви, що ледь-ледь мінився червоним перламутром, як і на тій горі, де мене мали принести в жертву. Такий самий слід, але ледь помітний, стелився й на стежці, якою він прийшов до куща. Раптом в уяві виник пасажир у купе плацкартного вагона. Він також був укутаний у чорний туманець і в ньому ж розчинився, коли всі виходили на кінцевій зупинці. Ось чому я не міг пригадати, куди він дівся… Отже, це ще одна моя властивість — бачити невидиме.

Зі стану остовпіння вивів чаїний лемент. Яку поживу для себе вони знаходять у ропі — одному Богові відомо. Але чайок тут доволі. Щоправда, менше ніж тих, яких ми з Маріцою підгодовували з катера на шляху від Коктебеля до Судака. Ті повітряні канюки зграєю летіли за прогулянковим катером і хапали на льоту все, що кидали пасажири. Ми викидали їм цілу пачку печива. І тут до слуху долинув звук, відмінний від чаїного квиління. Озвався мобільний телефон. Я нахилився й витяг його з кишені штанів, що лежали в траві. То був голос Маріци. Вона повідомила, що отримала мою книжку і вже сьогодні почне її читати. Раптом сказала:

— Тебе, мабуть, не було вдома? Я вже годину намагаюся з тобою зв’язатися. Нащо тобі мобільник, якщо ти не носиш його з собою?

Я розтулив рота щоб сказати, що хлюпався в воді, та раптом збагнув — уже сьогодні вона буде тут. Адже від Кишинева до Одеси якихось сто сімдесят кілометрів. На мить уявив у її очах вираз страху, такий самий, як і в моєї сестри.

— Сонечко, то якесь непорозуміння, — сказав я, прикинувши подумки, що вона почала дзвонити десь тоді ж, як я двічі почув сказане нібито моїм голосом «Вальпургія». — Радий тебе чути. Ти врятувала мені життя.

— Ти вже таке казав, — зауважила вона.

— Справді? Бо так воно й було.

— Гаразд. Як ти почуваєшся?

— Оклигую, щоправда поволі…

— Цілую! Бувай.

Щоб угамувати бурю, яка, попри розмову з Маріцею, все ще вирувала в мені, я підняв письменницьку газету; яку майже прочитав, крім останньої сторінки.

Краще б я її не брав з собою. Там було фото мого друга, однодумця, людини, яка так само, як і я шукала причини земних подій не в матеріальному світі — Миколи Руденка… Фото було в траурній рамці. «Від серцевого нападу…» — прочитав я на початку довгого некрологу. Отже, я не один, кого «відстрілюють».

Колись ми з друзями сиділи за «рюмкою чаю» в «Енеї». Олекса Мусієнко поцікавився, чи то не мій матеріал про число звірини публікувала газета «Слово Просвіти». Коли ж я підтвердив, він промовив:

«Знаєте, що сказав Микола Руденко? Що таке міг написати лише втаємничений».

Мені стало мулько на душі. Подібні слова кажуть, коли мають намір покпинити. Якщо така постать, як Руденко, посміялася з мого дослідження, то воно нічого не варте.

«Отже, мені слід замовляти пляшку?» — зробив я спробу перейти на жарт.

«Це серйозно, — сказав Мусієнко. — Він прочитав усі подачі в газеті і вважає, що ви втаємничений. Чому? Бо він — людина, яка пройшла психушку, радянський концтабір, еміграцію в США — знайшов пояснення своїм поневірянням у вашій роботі. Те,