Читати книгу - "В океані"

Він збіг по трапу вниз. Від пристані вже наближався стукіт мотора. У напрямі до «Прончищева» йшов, розвалюючи синьобілу воду, лоцманський катер.

— Як тільки ошвартуємось — одразу доведеться зв'язатися з однією із судноремонтних компаній, домовитися про ремонт, — сказав Сливін Потапову.

— А вас, капітане третього рангу, — обернувся він до Андросова, — прошу приготувати наказ про винесення подяки боцманським командам доку і кораблів експедиції за відмінну роботу з буксирами…

На верхню палубу вийшов Тихон Матвійович, щось сердито пробурмотів, постояв, здивований, повернувся в свою каюту… Урочисті звуки П'ятої симфонії Бетховена залунали на криголамі, проникли в буфет, де Глафіра Львівна і Таня готували посуд для обіду.

— Знову з своїм патефоном, — сказала, перетираючи тарілки, Глафіра Львівна. — Солідна людина, а займається дурницями… Від самотності… — Вона говорила те завжди, незадоволеним тоном, але її обличчя здавалося більш пожвавленим, ніж звичайно. — Не чула, Танюшо, скоро на берег звільнятимуть?

— Ні, не чула, — сказала Таня неуважно, дивлячись в ілюмінатор.

— Ти, Танюшо, замість мене в кают-компанії обід не роздаси? Мене старший помічник у першу чергу відпустити обіцяв. Хочу встигнути по магазинах пройтись. А завтра, коли на звільнення підеш, я підзміню тебе в салоні.

— Не знаю, чи встигну, Глафіро Львівно. Мені пересувну бібліотеку на доку змінити треба. А потім на «Топазі» і на «Пінгвіні».

— Встигнеш з пересувною бібліотекою. Кому зараз читання твоє потрібне? Хлопці до звільнення готуватимуться… Підзміни, Танюшо!

— Я подумаю, Глафіро Львівно, — сказала нерішуче Таня.

Був той самий вранішній час, коли особливо глибоко відчувається свіжість і краса світу. Дерев'яний настил палуби був темний від недавнього дощу, але пронизані сонцем хмари лиш де-не-де вкрили прохолодне небо, синьостальна вода рейду здавалася дуже чистою, ледь плюскотіла біля корабельних бортів і вздовж пристаней, складених із древніх кам'яних плит.

Жуков стояв біля борту «Прончищева», дивився замислено на затоку. Сьогодні майже не спав. У поході, після важких вахт, засинав, ледве добравшись до койки, а тепер ось прокинувся перед світанком, і не давали спокою бентежні думки.

Так тягло поговорити з людиною, на міркування якої міг покластися. Був би тут друг Калядін…

Він зітхнув, одвернувся від поручнів. Захотілося збігти на місток, глянути — чи в порядку сигнальне хазяйство. Звик так робити ще на «Ревучому», ніколи не зайвим здавалося заглянути на свій бойовий пост. Він збіг по трапу — сталь східців задзвеніла під каблуками.

На містку стояв повний невисокий офіцер. Повернувся на шум кроків, глянув на Жукова ясними невеликими очима. Приваблива добродушність була у погляді Андросова. Щось ніби штовхнуло Жукова в серце. Ось можливість поговорити щиро…

— Здрастуйте, товаришу капітан третього рангу…

Він у нерішучості зупинився.

— Здрастуйте, товаришу Жуков! Чому так рано прокинулись?

— Не спиться… — Жуков знову запнувся і раптом наважився, відверто глянув на офіцера. — Вся душа у мене змучилася. Поговорити з вами дозволите?

— Я давно чекав цієї розмови, Жуков, — тихо сказав Андросов.

— Що ж це таке вийшло? — Жуков ступив ближче, мимоволі притишив голос. — З дівчиною моєю там у базі? Ворогом виявилась, убивцею.

— Шубіна не винна в цьому вбивстві, — сказав так само неголосно Андросов.

— Не винна? — Жуков нерозуміюче швидко підняв голову. — То як же тоді… хто…

— Того шпигуна, диверсанта в її кімнаті вбила інша людина. Але не в цьому для вас суть справи. — Голос Андросова звучав значливо й суворо.

Жуков слухав, широко відкривши очі. Згадав до дрібниць останню зустріч з Клавою в майора, і холодом обдало серце. Андросов ніби читав його думки.

— Так, слідство встановило, що Шубіна замішана в злочині страшнішому, ніж убивство, — в зраді Батьківщини, в шпигунстві. І вас, комсомольця, радянського моряка, теж мало не заплутали в цю справу.

Жуков стояв нерухомо: обличчя його враз потемніло і змарніло.

— Ні в чому я такому не замішаний! І подумати про це не міг… — сказав, нарешті, важко, змочивши язиком висохлі губи.

— Їм не вдалося втягти вас у цей злочин — я знаю. Ви навіть допомогли слідству, наскільки зуміли. Але подумайте про інше. У вас була з нею не одна зустріч, ви збирались одружитися з нею, вона навіть нібито полюбила вас…

— Це точно, що полюбила! — Жуков якось по-хлоп'ячому підшморгнув носом, був сповнений обурення, бо раптом зрозумів, що любов до неї перейшла в люте презирство.

— Так, у неї міг бути до вас щирий потяг, такий самий, як у вас до неї. Звичайно, ви праві — це була не наша, не радянська любов, не глибокий, товариський зв'язок двох людей, які до кінця зрозуміли одне одного. Але хіба ви самі не могли б раніше розгадати суті цієї любові? Згадайте — про що ви говорили з Клавою, що вас головним чином приваблювало в ній?

Жуков мовчав, стискаючи мідну пряжку ременя.

— Відомо, що хлопця в дівчині приваблює… Красива, моторна. Одягалась акуратно. Завжди вміла кофточку вибрати до лиця, панчішки… Добре танцювати вміла… — Жуков замовк, зрозумів, що каже зовсім не те. З подивом помітив, що мимоволі говорить про Клаву в минулому часі. І справді — те, що було між ними, здавалося тепер страшенно далеким, таким, що назавжди одійшло в минуле.

— Ні про що особливе ми з нею не говорили. На берег сходиш: перша думка — потанцювати і таке інше… Розмови потім…

— Розмови потім! Ех, Жуков, Жуков!

Таким осудливим і водночас усе розуміючим поглядом дивився на нього Андросов, що Леонідові стало нестерпно соромно за свої слова.

— Тепер, у мирний час, на серйозну розмову щось не тягне, товаришу капітан третього рангу. Були б воєнні дні…

— Проте для нас ще не кінчилися воєнні дні! — з силою