Читати книгу - "Фарс-мажор"

рясніли просто на тротуарах. А оце вже справжня батьківська турбота влади міста про своїх жителів. Не треба, як завжди, бігати до Українського дому. Зайшов. Просто чудово! Не соромно перед іноземцями.

Кожен отримав щось для себе. Хіба погано?

4 жовтня, понеділок

Як заполітизувалася Україна після мого повернення з відрядження! Усюди понаставляли якихось рундуків з рекламною літературою кандидатів у Президенти на виборах. Усюди метушаться якісь типи і когось рекламують, обіцяючи золоті гори. А я тут при чому? Мене політика ніколи не цікавила. Усе це відволікає від творчості. Та все ж узяв газету «Правда Лівобережжя». Привабило фото і гасло веселого кандидата Леоніда Черновецького з короваєм в руках: «Україна буде схожа на мене: успішною, багатою і красивою».

Може, і справді ми діждалися свого Вашингтона?

5 жовтня, вівторок

Щось давно ніяких відомостей від Зірки. Невже вона про мене забула, отримавши вірші, писані струнами мого серця? Невже їй тільки одного цього було треба? А подзвонити просто так, поцікавитись, як у мене із здоров'ям? А може, я тяжко захворів і мені невідкладна допомога потрібна?

І Мотря давно не дзвонила. Невже їй нема чого запитати у рідного батька? Хіба їй уже все в цьому житті зрозуміло? А як же мудрі батьківські настанови, дорожні мапи, духовні орієнтири? Адже ніяка подруга не зможе так спрямувати юну душу, як турботливе слово з рідного дому.

6 жовтня, середа

Зайшов Емік із «Польотом над гніздом зозулі» Кена Кізі. Спитав, чи нормальна книжка. Він не читав. Йому Янка порадила. Сказала, що для старого хіпі не знати Кізі – це все одно що не знати Тімоті Лірі. Що їй через неуцтво чоловіка соромно сусідам у вічі дивитися. Навіть Назар такого не зрозуміє. Назар любить, щоб ти був ким хочеш, але був ним до кінця.

Я сказав, що книжка нормальна, але написана ненормальним і про ненормальних. Але читати Кізі – то гарний смак. Без нього ніяка інтелектуальна розмова в гарному товаристві не клеїться. Бонтон в бомонді, так би мовити.

Емік сказав, що хотів мені свій новий вірш прочитати. Рімейк своєї знаменитої юнацької «Балади про свіжі помідори». Сказав, що на нього його надихнула моя інтимна лірика і все те, що я порадив йому з перлин світової літератури.

– Знову в стилі українського національного дзен-буддизму? – з острахом спитав я.

– Ні, в стилі українського пост-постромантизму. Це моє прощання з двадцятим століттям і з часом моїх юнацьких страждань. Тільки ти мене зможеш адекватно зрозуміти.

– Бачу, друже, що ти знову на бойовому посту. Не зрадив принципам. Це визначена громадянська позиція в наш непростий час. Так і треба справжньому есквайру. Назар тобою пишатиметься.

Господи, невже всі, хто читає мою інтимну лірику, надихаються на власне віршування? Не знаю, радіти з цього чи ні. А от майстер-клас в Острозі провести дійсно треба. І Еміка туди запросити, як вільного слухача. Сподіваюся, він там поводитиметься пристойно, як і належить серйозному есквайру з Ірпеня.

Еммануїл Гольдман, есквайр БАЛАДА ПРО СВІЖІ ПОМІДОРИ (Рімейк) Смеркалося. Я знову крав для тебе помідори, Складав їх в торбу на чужім городі край села І потайки припер їх до твоєї овочевої комори, Щоб ти за них мені чогось конкретного дала. Дала притулку у глибинах радісного серця, Бо я приніс не казна-що, а з грядки помідори, А це ж не фунт ізюму, й не сто грамів перцю, Це знак кохання, що долає всі життя затори. Та ти лише ізнов сміялася із мене, кепкувала, Казала: «Тю, дурний, знайшов чим здивувати, Я тих томатів і сама шість лантухів накрала, Так що гуляй собі, а то ще вийдуть мати». Мине усе. Притлумляться юнацькі болі і образи, Забудуться майданні горлохватні командори, Зітруться з пам'яті чиїсь пустопорожні фрази, Не щезнуть лиш мої любов та свіжі помідори.

– Значно краще, Еміку, – похвалив я. – І рима у тебе вже не так кульгає, як у першій версії, і тема кохання прописана значно об'ємніше і зрозуміліше, і громадянські нотки відчуваються. Ти ростеш на очах. В поетичному сенсі, ясна річ. Таку поезію не гріх і в наших майбутніх салонах на Ямській читати. Це ти Мелані присвятив?

– Мелані завжди буде недосяжною зіркою на небі моїх шукань жіночого ідеалу. А мій останній вірш – це просто поетичне вивільнення мого недолюбленого «я» в часи душевних переживань і соціально-політичних зрушень нашого багатостраждального українського народу, – зізнався Емік.

– Еміку, а я і не знав, що в тебе така поетична душа. Даремне ти так довго це від мене приховував. Цей дар треба плекати і розвивати. Присвяти цього вірша Янці. Вона це оцінить по-справжньому. Вона тільки про це і мріє потайки. Повір мені, я жіночу душу добре знаю. І ваша сім'я буде знову міцною, як ніколи. Навіть Назар буде щасливий. Бо, за Назаром, міцна сім'я – міцна держава. Це одна з підвалин української ідеї. А чому ти завжди себе в поезії позиціонуєш як есквайра?

– Бо це теж одна з моїх нездійсненних мрій. Має людина право на мрію чи не має?

– Та має, має, не переймайся так, мій есквайре.

7 жовтня, четвер

А навіщо мені, власне, той куманець, що