Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

— Я сьогодні… сьогодні я був там. По той бік, за Стіною. Це зовсім поруч, це так близько… Там… там — фікуси! Начебто нікого там особливо так не тиранять, не репресують… Ходить транспорт, люди ходять на роботу… і навіть пиво баночне, наше, західне, продається, щоправда, у валютних відділах. Але справа не в тому! Зовсім не в тому справа. Я дуже прошу вас, зрозумійте мене. Там — фікуси в довгих коридорах, вони стоять у дерев’яних діжках, фікуси з лискучим запилюженим листям! І це — найстрашніше…

Хтось здавлено гигикнув. Ще хтось зааплодував і тут-таки припинив, злякавшись свого зухвальства й того, що зала його не підтримає. Тепер мовчання зали було вже осмисленим і цілеспрямованим. Трохи навіть загрозливим було це мовчання. Шлойму нарешті слухали.

— Не всі хороші тут. І не всі погані там. Але тут ми різні! А там — усі однакові, розумієте?

Зала розсміялась уже майже одностайно. Потім ріденько заплескала, неначе й не в долоні, а по плечі поляскуючи — та чого вже ти там, сядь, розслабся, не бери до голови. Крізь ляпання оплесків Шлойма ще почув, як у третьому ряді масивна матуся в бузковому оксамитовому платті голосно прошепотіла своїй юній доньці: «Пан автор хоче заакцентувати на небезпеці комуністичного тероризму, якій присвячена і вся його творчість, і ця п’єса зокрема. Він хоче підсилити наше враження від майбутнього перегляду постановки». В матусі Шлойма впізнав викладачку інституту культури, саме з відділу режисури. Говорила вона таким самим тоном, як і в аудиторії, пояснюючи студентам різницю між В. Шекспіром та О. Коломійцем. А запам’яталась ця дама Шлоймі тим, що під час творчої зустрічі з ним керувала студентами, подаючи їм умовні знаки, кому і в якій черговості задавати письменникові питання, записані на продовгастих смужках паперу. Найбільш оригінальним серед запитань було «Над чим ви зараз працюєте?»

Шлойма різко сів у крісло й відчув, як приливає кров до обличчя, до голови. Оксана стиснула йому руку вище ліктя, точнісінько, як він їй перед входом до театру. Він повернув обличчя до дружини. В очах йому темніло. Та за мить він збагнув, що це почала меркнути люстра під стелею. Одночасно попливла догори завіса. У залі запанувала тиша.

ЗІ СТАТТІ-АНОНСУ В ГАЗЕТІ «ВЕЧІРНЄ РІВНЕ», вечірній випуск 17 вересня 200* року

— П’єса Шлойми Ецірвана «Програма передач на післязавтра», створена рівненським автором минулого року, готується до постановки у Вільному театрі нашого міста.

Дія твору відбувається в телевізійній студії. Під час програми до студії вриваються терористи й, захопивши дикторку, роль якої виконує Ізабелла Штольц, закладницею, проголошують в ефір свої вимоги… Та ватажок терористів невдовзі упізнає в полоненій дикторці своє напівзабуте перше кохання. Це основна сюжетна канва спектаклю, а деталі залишаються таємницею за сімома печатями, бо на репетиції поки що не було допущено жодного представника мас-медіа.

Запрошений для цієї постановки режисер Георг Маульвюрф з Мюнхена, відомий своїми роботами в найбільших театрах Західної Європи, приготував для вибагливого рівненського глядача видовище цікаве і незвичне. Тож сьогодні увечері на сцені Вільного театру переплетуться пристрасті політичні з пристрастями особистими. Докладну рецензію на виставу, а також інтерв’ю з режисером, автором та виконавицею головної ролі читайте в завтрашньому ранковому числі «ВР».

На сцені тихо гули плунжери, підіймаючи окремі площини підлоги на різні рівні. В пронизливому світлі прожекторів мерехтіли порошинки. Білий хромований метал і сліпуче освітлення були двома основними компонентами декорації, придуманої Маульвюрфом.

На підвищенні у центрі, за блискучим металевим столом, точнісінько таким, як у морзі, багато років тому, тільки що не застеленим тілесного кольору цератою, на блискучому металевому стільці сиділа Ізабелла. В чорному платті, витончена й прекрасна, з мікрофончиком, який стримів з-за вуха. Вона впевнено витримала тривалу вступну паузу й нарешті промовила першу фразу п’єси, одну з кількох тисяч фраз, написаних Шлоймою.

— Добрий вечір! Останні новини. З вами Олеся Добровольська…

Музична заставка, яка мала означати позивні теленовин, грянула коротко й бравурно. Шлойма відвів очі від сцени і втупився в долівку під бортиком оркестрової ями.

Він чи то від ніяковості, чи ще з якої причини навіть не міг спостерігати дію на сцені. Театр — це взагалі безсоромне мистецтво, і цю його незбагненну безсоромність Шлойма усвідомив давно, ще років десять тому, коли його першу моноп’єсу-одноактівку поставили в тій самій Німеччині. На відміну від кіна, де на білому простирадлі перебігають лише розфарбовані тіні, в театрі на зачовгані підмостки виходять живі, теплі люди з диханням і серцебиттям. Й актриса, яка грала у його монодрамі, вразила Шлойму в першу ж репетицію. Молода жінка з чужого краю, з чужого світу не просто знала напам’ять кількадесят сторінок його тексту, не просто промовляла його, а жила подіями, вигаданими ним, створеними у голові й перенесеними на папір десь там, колись раніше, не проказувала, а показувала.

Театр… Театер… У прямому й переносному значеннях. Як найбільш умовне з усіх мистецтв (за Арістотелем, здається…) і як безумовна споруда з колонами в центрі його міста. Шлойма спробував пригадати, коли ж він уперше увійшов до цього храму мистецтва — це було нелегко. Найшвидше, це трапилось у тому ранньому дитинстві, ще до народження Уляни, в тому доісторичному часовому раї, про який збереглись уривчасті й солодкі спогади. Він міг добре пригадати себе років з чотирьох-п’яти, вік достатньо пізній, бо ж, наприклад, Лео Толстой пам’ятав себе ще з грудного віку, зі спеленатими руками-ногами, й чимало з того пишався. (Ну, не геній ти, Шлоймо, не геній, та й «Війну і мир» ти б ніколи не став двадцять чотири рази переписувати…) Але з тих безжурних років йому найперше пам’ятався не театр, а мототрек. Старий, ще дерев’яний мототрек, який стояв майже на місці теперішнього стадіону. Василь, батько, не вельми полюбляв театр, зате спорт — будь-який — любив несамовито. Він взагалі був чоловіком азартним, особливо замолоду. Тому мотогонки (тоді вони ще