Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

- Постривай же ти, су­ко! Скру­чу я го­ло­ву твоєму пiв­не­вi, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Кайдашиха взя­ла ку­жiль, сi­ла пряс­ти за ха­тою та все пог­ля­да­ла на огiр­ки. Ко­ли це Мот­рин пi­вень ви­лi­тає на тин; пот­рi­пав кри­ла­ми, за­ку­ку­рi­кав та - шу­бовсть у Лав­рi­но­вi огiр­ки. Кай­да­ши­ха схо­пи­лась з мiс­ця та да­вай зак­ра­даться до пiв­ня з ку­же­лем. А пi­вень клює огiр­ки та тiльки: со-ко-ко-ко! не­на­че драж­ниться з ба­би. Ба­ба як по­пер­ла ку­же­лем та лусь йо­го по го­ло­вi! Пi­вень зак­ру­тив­ся на од­но­му мiс­цi. Кай­да­ши­ха вхо­пи­ла йо­го, скру­ти­ла йо­му в'язи, по­тiм до­рi­за­ла, опа­ри­ла, обс­куб­ла та й уки­ну­ла в борщ.

Але в той час прий­шли Мот­ри­нi дi­ти до Ме­лаш­чи­них дi­тей гу­лять. Стар­ший хло­пець i вгля­дiв пiв­ня­чу пе­ре­би­ту но­гу, що стри­мi­ла з горш­ка. Вiн за­раз чкур­нув до ма­те­рi та й роз­ка­зав.

Мигря вбiг­ла в Лав­рi­но­ву ха­ту, заг­ля­ну­ла в пiч, не ска­зав­ши доб­ри­день. Ой та­точ­ку! Ой ли­шеч­ко! З горш­ка й справ­дi стри­мi­ла здо­ро­ва пе­ре­би­та пiв­ня­ча но­га з товс­тою гу­лею по­се­ре­ди­нi i з од­ним од­ру­ба­ним кiг­тем. Не ска­зав­ши нi­ко­му й сло­ва, Мот­ря вхо­пи­ла пiв­ня за но­гу, ви­тяг­ла з бор­щу та й да­ла дра­ла з ха­ти.

- Ой ба­бо! - крик­ну­ла од­на ди­ти­на до ста­рої Кай­да­ши­хи. - По­бiг пi­вень з горш­ка, тiльки патьоки по при­пiч­ку по­тек­ли.

Баба мов­ча­ла, на­дув­ши що­ки. Ме­лан­цi ста­ло нi­яко­во. Лав­рiн ос­мiх­нув­ся.

Мотря вбiг­ла в свою ха­ту з пiв­нем у ру­ках та су­ну­лась до Кар­па.

- Чи ти ба, що твоя ма­ти ви­роб­ляє! Ото то­бi пе­рець з сiл­лю. Пi­ди на­сип своїй ма­те­рi пов­ний рот пер­цю, ще й слi­пе око пот­ру­си. Во­на зов­сiм ска­зи­лась i без пер­цю. Ад­же ж це наш пi­вень? - ска­за­ла Мот­ря, по­ка­зу­ючи Кар­по­вi пе­ре­би­ту но­гу.

- Наш. На­вi­що ж ти за­рi­за­ла?

- Мати твоя скру­ти­ла йо­му го­ло­ву, ще й у свiй борщ уки­ну­ла. Пi­ди та ви­ко­ли своїй ма­те­рi дру­ге око! Який ти гос­по­да­рi Чом ти їй нi­чо­го не ка­жеш? Та твоя ма­ти вiдьма; та во­на не­за­ба­ром по­рi­же та пов­ки­дає в борщ моїх дi­тей. Пi­да та хоч обс­ку­би їй ко­си.

Карповi шко­да бу­ло пiв­ня. Вiн роз­сер­див­ся на ма­тiр за та­кi збит­ки i му­сив iти ла­ятись з ма­тiр'ю та Лав­рi­ном.

Вiй вер­нув­ся до­до­му, а тим ча­сом Мот­ря зве­лi­ла своїм дi­тям упiй­мать Ме­лаш­чи­но­го чор­но­го пiв­ня та при­нес­ти до ха­ти. Хлоп­цям тiльки то­го бу­ло i тре­ба. Во­ни по­ка­та­ли на Лав­рi­нiв го­род, впiй­ма­ли чор­но­го пiв­ня й при­нес­ли ма­те­рi. Мот­ря вки­ну­ла йо­го в ку­чу.

Тим ча­сом по­га­ненький ти­нок мiж дво­ма го­ро­да­ми зов­сiм осу­нув­ся. Ро­ву не бу­ло, i че­рез тин по­ча­ли ска­ка­ти сви­нi. На дру­гий день у Кар­пiв го­род ус­ко­чив Лав­рi­нiв ря­бий ка­бан i по­рав­ся в кар­топ­лi.

Мотря вгля­дi­ла ка­ба­на i на­ро­би­ла гвал­ту. Во­на вхо­пи­ла ро­га­ча, дi­ти заб­ра­ли ко­чер­ги i гур­том ки­ну­лись за ка­ба­ном. За дiтьми по­бiг­ли со­ба­ки. Мот­ря з дiтьми заг­на­ла ка­ба­на в свiй хлiв та й за­чи­ни­ла.

Лаврiн по­чав кри­чать че­рез тин, щоб Кар­по ви­пус­тив ка­ба­на.

- Авжеж! Ка­бан твiй в зай­ман­нi. Ви­ку­пи, то й вiзьмеш, - гук­ну­ла Мот­ря че­рез тин, - а як не ви­ку­пиш, то вер­ни ме­нi пiв­мiш­ка кар­топ­лi.

Лаврiн по­чу­хав по­ти­ли­цю та й пi­шов у ха­ту. Кай­да­ши­ха тiльки гу­би з цi­пи­ла.

Того ж та­ки дня Кар­па й Мот­рю пок­ли­кав їх кум у ши­нок по­лос­ка­ти по­ви­вач пiс­ля пох­рес­тин. На Кар­по­во­му дво­рi дi­ти одв'яза­ли ко­ня­ку i по­ча­ли їзди­ти вер­хом по дво­рi. Ко­ня­ка зiр­ну­ла з гнуз­деч­ки, на ра­до­щах хвиц­ну­ла зад­нi­ми но­га­ми та й ско­чи­ла че­рез тин у Лав­рi­нiв го­род. По­га­ненький ти­нок звив­ся, як по­лот­но, пiд кiнськи­ми ко­пи­та­ми i по­лiг на го­ро­ди­ну. Ко­ня­ка пiш­ла пас­тись на Лав­рi­но­вi бу­ря­ки.

Лаврiновi дi­ти при­бiг­ли в ха­ту i да­ли зна­ти ба­бi та батько­вi. Всi по­ви­бi­га­ли з ха­ти, поб­ра­ли дрюч­ки та да­вай га­няться за ко­ня­кою. Ме­лаш­ка й Кай­да­ши­ха взя­ли її за гри­ву з двох бо­кiв, за­ве­ли в хлiв та й за­пер­ли.

Карповi дi­ти ба­чи­ли все те з дво­ру. Во­ни за­раз по­бiг­ли в ши­нок i роз­ка­за­ли, що їх ко­ня­ка в зай­ман­нi у ба­би, за­чи­не­на в хлi­вi.

Карпо й Мот­ря вже тро­хи бу­ли на­пiд­пит­ку й по­бiг­ли до­до­му.

- Як! Чи то мож­на! За сво­го пар­ши­во­го ка­ба­на во­ни смi­ли взя­ти на­шо­го ко­ня? - кри­ча­ла до­ро­гою Мот­ря.

- Я їм по­ка­жу, що мiй кiнь не те, що їх пi­вень, - го­во­рив сер­ди­тий Кар­по.

Карпо з Мот­рею при­бiг­ли до­до­му. Ста­ра Кай­да­ши­ха веш­та­лась ко­ло ха­ти без дi­ла: во­на жда­ла Мот­рi. В неї аж гу­би тру­си­лись до лай­ки, та не бу­ло з ким ла­яться. Во­на вгля­дi­ла Мот­рю й зат­ру­си­лась.

- А на­що ви, ма­мо, зай­ня­ли на­шу ко­ня­ку? - гук­ну­ла Мот­ря до Кай­да­ши­хи.

- Оце б тяг­ла твою дур­ну ко­ня­ку че­рез тин. На те зай­ня­ла, щоб во­на в наш го­род не ска­ка­ла, - обiз­ва­лась Кай­да­ши­ха.

Не чор­на хма­ра з синього мо­ря нас­ту­па­ла, то вис­ту­па­ла Мот­ря з Кар­пом з-за своєї ха­ти до ти­ну. Не си­за хма­ра над дiб­ро­вою вста­ва­ла, то наб­ли­жа­ла­ся до ти­ну ста­ра вид­ро­ока Кай­да­ши­ха, а за нею ви­бiг­ла а ха­ти Ме­лаш­ка з Лав­рi­ном, а за ни­ми по­ви­бi­га­ли всi дi­ти. Двi сiм'ї, як двi чор­нi хма­рi, наб­ли­жа­лись од­на до дру­гої, сум­но й по­ну­ро. Мор­тя сто­яла ко­ло ти­ну ви­со­ка та здо­ро­ва, та­ка зав­виш­ки, як Кар­по, з ши­ро­ким ло­бом, з за­гост­ре­ним ли­цем, з блис­ку­чи­ми, як жар, чор­ни­ми ма­леньки­ми очи­ма. Во­на бу­ла в од­нiй со­роч­цi i в вузькiй за­пас­цi. Ха­зяй­но­ви­та, але ску­па, во­на вти­на­ла оде­жу, як тiльки мож­на бу­ло об­тя­ти. Вузька за­пас­ка влип­ла кру­гом її ста­ну. В ве­ли­кiй, як ма­кiт­ра, хуст­цi на го­ло­вi Мот­ря бу­ла схо­жа на дов­гу швай­ку з здо­ро­вою бу­ла­вою. За Мот­рею сто­яв Кар­по у вузькiй со­роч­цi з ко­рот­ки­ми та вузьки­ми ру­ка­ва­ми, в ши­ро­ких бi­лих шта­нях з товс­то­го по­лот­на. По­зад їх сто­яла ку­па Кар­по­вих дi­тей у вузьких штан­цях, у со­ро­че­ня­тах з ко­рот­ки­ми ру­ка­ва­ми, в спiд­нич­ках ви­ще ко­лiн.

По дру­гий бiк ти­ну сто­яла ба­ба Кай­да­ши­ха, ви­со­ка та су­ха, не­на­че ци­ганська гол­ка, в за­пас­цi, в ряс­нiй бi­лiй, як снiг, со­роч­цi, в здо­ро­вiй хуст­цi на го­ло­вi. Слi­пе око бi­лi­ло нi­би наск­рiзь, як вуш­ко в гол­цi, хоч ту­ди нит­ку за­тя­гай. За ба­бою сто­яла Ме­лаш­ка в бi­лiй со­роч­цi, в чер­во­нiй но­вiй хуст­цi, з зе­ле­ни­ми та си­нi­ми квiт­ка­ми, в зе­ле­нiй сит­це­вiй ряс­нiй спiд­ни­цi. Ря­дом з Ме­лаш­кою сто­яв Лав­рiн у ши­ро­ких ряс­них си­нiх з бi­ли­ми сму­га­ми шта­нях, у чо­бо­тях. Ме­лаш­ка розц­вi­ла i ста­ла пов­нi­ша на ви­ду. Її очi, її тон­кi бро­ви бли­ща­ли на сон­цi, а ли­це го­рi­ло рум'янцем од вис­кiв до са­мо­го пiд­бо­рiд­дя. Га­ря­че сон­це лля­ло свiт на двiр, на лю­дей, об­ли­ва­ло їх од го­ло­ви до нiг. Чор­на здо­ро­ва хуст­ка чор­нi­ла на ба­бi Кай­да­ши­сi,