Читати книгу - "Чаполоч, Ігор Астапенко"

поразкою. Горко одразу ж покинув місто, фактично не залишивши нікому шансу довести його вину, тож упродовж усіх цих років мій друг носив у собі незагоєну рану впереміш із відчуттям власної немічності проти несправедливості. Дуже ймовірно, усе так тривало б і далі, якби не дзвінок жінки. Звісно, удруге схибити ніхто не мав права.

Того ж вечора на кухні ми продумали нехитрий план, за яким мій друг мав поїхати до міста, куди втік Горко, і провести своє приватне розслідування. Задля отримання необхідної інформації він мав зіграти роль слідчого, який нібито веде справу А. Г. і Д. В. Цього разу його вже не цікавила ідея фізичної розправи, головною метою було довести вину кривдника шляхом збору максимальної кількості свідчень. Нам також важливо було продумати питання безпеки мого друга, адже в разі зустрічі фізично сильніший і до того ж агресивний Горко міг удатися до радикальних дій, однак проблема вирішилася сама собою: через два дні Лариса зателефонувала й повідомила, що її цивільний чоловік зник.

Наступного ранку мій друг поїхав до містечка, зі стели якого хтось поцупив літеру о, оселився в місцевому готелі й одразу ж узявся до справи. Усі свідчення він записував на диктофон, після чого одразу ж дублював файли на ноутбук. Безумовно, ключову роль у процесі розслідування відіграв священик Зіновій, який досить несподівано допоміг справі. Виявляється, п’ять останніх частин сповіді Горка він також записав на диктофон й надав моєму другові як доказ під час зустрічі. Стверджував, той поводився досить дивно і здатний на нові злочини. Своїм обов’язком вважав довести інформацію до відома правоохоронних органів, будучи готовим навіть пожертвувати своєю репутацією людини церкви.

Нарешті, іще раз перепрошуючи за некликану присутність у тексті, маю пояснити, як саме вся ця направду шалена й драматична історія оформилась у рукопис, підготовлений до друку. Отже, через сім тижнів мій друг повернувся виснаженим і засмученим. Попри неабиякі успіхи в просуванні справи, Горко все ж залишався на свободі. У пошук було надіслано цілу групу в складі близько десятка людей. Однак-таки спіймати втікача поки нікому не вдавалося, хоча й на його сліди неодноразово виходили. Як Горкові вдавалося вислизати, лишається загадкою.

Зовсім не дивно, що моєму другові не терпілося чимскоріше покласти край справі й знайти кривдника, тому через якихось кілька днів він знову повернувся до групи пошуку. Під час короткого перепочинку він показав мені три грубих зошити Горка, знайдені на вершині гори одним із місцевих з того краю. Скоріш за все, він не встиг їх захопити через поспіх, узрівши людей, які піднімалися до нього, а серед залишених речей були також сорочка, окуляри й склянка. Саме так до мене потрапив цей дикий розкішний текст, і тут варто дещо деталізувати.

Коли друг поїхав, на його прохання я одразу ж узявся до детального вивчення зошитів. Маю сказати, з перших сторінок я спіймав себе на думці, що отримую неабияке естетичне задоволення, тому поглинув увесь текст фактично за день. Він був написаний доволі розбірливим почерком і майже не містив перекреслень та виправлень, що дуже мене здивувало. Деякі слова були написані друкованими літерами або підкреслені, глави пронумеровані — кожна починалася з нової сторінки. Із цього можна припустити, що Горко писав текст як художній твір і, можливо, уявляв його собі як рукописну книжку. В окремий заповнений лише на третину зошит він умістив сповідь, яку слово в слово зачитав Зіновію (принаймні це можна говорити про останні п’ять частин). На деяких сторінках можна було побачити світло-жовті плями — цілком імовірно, він плакав під час її писання (може бути й варіант із чаполоччю, яка має світло-зелений колір).

Після завершення читання зошитів я перейшов до вивчення диктофонних записів, довірених мені другом для розшифрування. Саме в процесі роботи над цим у мене й виникла ідея скомпонувати весь матеріал в один манускрипт і надіслати його до видавництва. Головним завданням, що я поставив перед собою, було максимально автентично передати те первісне й магічне слово людини-злочинця, людини-парадокса, людини-психа й людини-письменника Євгена Горка. Отже, за якийсь тиждень я передрукував написане в усіх зошитах, кожен із яких зробивши окремою частиною книги. Єдиним винятком став фрагмент, який був винесений на початок третього зошита — його Горко, скоріш за все, записав уже після того, як прочитав Зіновію сповідь, але хронологічно він мав стояти перед нею. Саме тому я помістив його на початку другої частини. Щоби всі диктофонні записи органічно вписалися в текст, я вирішив їх поставити в другій частині й перемежувати між собою чітко структуровану сповідь і діалоги мого друга з дотичними до життя Горка людьми. Оскільки автор уникав непрямої мови у своєму тексті, я не став долучати її і в так званих позазошитних фрагментах. Такий прийом видався мені цікавим.

Кілька слів про деякі мої мінімальні втручання в текст. У першій і третій частинах я дозволив собі зовсім не багато приміток до певних слів, які, на мій погляд, були найбільш необхідними (для розшифрування назв локацій мені довелося скористатися мапою «містечка без літери о»). Переконаний, я міг пропустити чимало моментів, які теж варто було б окремо пояснити, але списую це на власну ерудицію й водночас сподіваюся на вашу. Що стосується другої частини, то до неї я не долучив кілька кілька диктофонних записів, бо вони не давали жодної додаткової інформації або вона дублювалася в інших діалогах, уміщених до книги. Нумерація фрагментів зі зрозумілих причин змінилася тільки в другій частині, у першій та третій усе повністю відповідає оригіналу. І що, мабуть, найголовніше, — вибір назви книги та назв розділів я залишив за собою, зважаючи на те, що в Горка вони були просто відсутні. Сподіваюся, читач мені пробачить.

Десь тут і хотілося б уже поставити крапку й укотре повернутися до перечитування цього незбагненного для мене тексту-метафори, однак лишається ще одне етичне питання, про яке не можна не сказати. Як ви вже зрозуміли, цей манускрипт — драматична персональна історія мого хорошого друга, тому без його дозволу я ніколи б не став афішувати її для загалу. Хоча справа А. Г. і Д. В. і так стала резонансною, у книгу все ж уміщено матеріали, які назавжди могли б залишитися замовчаними. На мою превелику радість, у нашій вчорашній телефонній розмові мій друг дав згоду на подання рукопису до видавництва, до того ж сам попросив ніяк не «прикрашати» його персону (пам’ятаємо, його поведінка є часто неадекватною та брутальною). До речі, він сказав, що вони знайшли вирізьблений на дереві