Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

за спиною. Добігаю до ґанку. Сіпаю двері. Відчинено. Застрибую всередину. Ховаюся в глибині будинку. Визираю та бачу летючий дрон — літальний апарат-патрульник. Певно, запрограмований на знищення рухомих об’єктів під час комендантської години. Якщо таку запроваджено в містечку.

Вітер врятував мене. Його сила. Ще одна випадковість у мільйонах сходинок, що ведуть цю історію до кінця.

Дрон знавіснілою Еринією, богинею родової помсти, нипає побіля будинку, готовий помститися за мої гріхи.

За мить дрон відлітає, в його механічному дзижчанні вчувається розчарування.

У будинку вмикається світло. Ховаюся під диван. Чекаю на привітного господаря з рушницею в руках. Складаю якомога правдивіше історію про українського туриста, який загубився в нічному місті, куди приїхав набиратися досвіду. І, між іншим, знищити ваше місто.

Час спливає, але ніхто не подає голосу. Можливо, вони причаїлися і чекають моїх дій.

Я давно не ганчірка.

Зрештою, я в кількох годинах від безсмертя.

Збираю свою англійську докупи і виповзаю зі сховку. Цієї миті світло знову гасне і я, як останній боягуз, падаю на підлогу, чекаючи пострілів. Час тягнеться, нічого не відбувається. На животі повзу килимом, задихаюся від пилу, що накопичувався роками. Пил забиває дихання, хапаю повітря, і пил проникає ще глибше. Скручуюсь у кашлі. Доповзаю до кінця кімнати. Повертаю голову в бік кухні. Там тінь. Обриси жіночої фігури, що стоїть біля плити.

Як вона не почула мене? Чому нічого не сказала? Чому мовчить так лиховісно?

— Мем, вибачте, я не хотів вас налякати. Я знайшов прихисток у вашому домі від того робота-вбивці. Перепрошую, мем. Я не вчиню вам злого. Мем, я ще трохи тут побуду. Можна? Скажіть просто, до котрої комендантська година. Мем?

І я розумію, що говорю з пусткою. Говорю сам із собою.

Підходжу ближче, відразу ж знічено роблю крок назад — танець, який ми танцюємо довкола правди.

Почуваюсь повним йолопом.

Переді мною — фанерна фігурка жінки. Обличчя наляпане фарбою, щоби здалеку вгадувався рот та очі. Опудало, що створює ілюзію життя. Потріскана фарба і трухлява фанера.

Вмикається світло на кухні, в будинку навпроти гасне. І я розумію — я сам. Єдина жива душа на ціле місто.

Країна ілюзії.

Світ брехні.

Місто, жителі якого — самі лишень опудала, імітації, фанерні привиди.

Місто — декорація реальності. Голівудський шаблон, що став дійсністю.

Місто автоматичної гри світла і фанерних сімей. Імітація імітації. Єдине, що рухається в застиглому місті — вітер і дрон-патрульний. Якому і так недовго залишилося.

Проходжу кімнатами, нічого примітного. Нашарування пилюки і потріскана фарба. Жодних меблів, порохняві фіранки, що нагадують розвішані савани.

Спускаюся вниз, до підвалу. В центрі колодязь, прикритий зогнилим деревом. Куди він веде? До кого він веде? Стомлена свідомість боїться шукати відповідей, але уява малює хижаків хаосу, що виповзають з колодязів і зголодніло забирають свою данину. І їм не треба жертвоприношень, зроблених кухарським ножем. Вони самі господарі над своєю худобою.

Вирішую дочекатися ранку з фанерною місіс. Так точно веселіше і не так самотньо.

Працюю над своїми записами.

За вікном скаженіє природа.

Головне — не спати. Ще однієї мандрівки жахами я можу не витримати.

***

Приповзає світанок. Червоними щупальцями вдирається в будинок. Трухляві стіни декорацій, умовність реальності та кришталево чисте повітря.

Реальність розпадається на пласти. Пазл, який кожен повинен зібрати сам. Картинка, в яку кожен вірить по-своєму.

Перебіжками добігаю до будинку «Астри». Дрон, певно, спить, заряджаючись перед вечірньою прогулянкою. Або лежить десь, збитий вітром.

Добираюся до їжі, приготованої батьком. Як же складно звикнути до цього! Хижо кидаюся на неї та квапливо набиваю рота.

Чому він привіз мене сюди? Чому не отруїв мене? Чому служба безпеки не ліквідувала мене? Як дідуся. Як маму. Як усю родину Юрася. Чи він відчував свою провину перед Творцями і був готовий спокутувати її ціною власного життя? Чи примирився з долею і провидінням? Чи стомився нести своє знання, щоночі бачити жахи і слухати голоси? Якою мовою вони говорять? Чи їх команди просто лунають у свідомості?

Питання вибухали бульбашками, як репліки в коміксах. Хмара запитань, на які ніколи не буде відповідей. Сон починає зморювати мене, але дістаюсь до лептопа. Мені не можна спати.

Я повинен бути в цій реальності й закінчити задумане.

Це мій останній день тут.

Тут?

У цьому світі, створеному «Астрою».

Відчуття, що щось робиш уперше або востаннє, надає особливої рішучості, важливості кожному крокові, кожному жестові. Кожен подих останнього дня — особливий.

Чекаю шістнадцятої години, коли в Києві Іра зранку ввімкне комп’ютер. Сподіваюсь, у Києві все буде спокійно, смерті оминуть нас, їм дістане мудрості вберегти людей.

Банальна фраза про все життя, що пролітає перед очима останньої миті, перетворюється, направду, на потік флешбеків і спогадів, що їх я проживаю протягом дня, працюючи над рукописом. Деталі, обставини, обличчя рідних, скандали з Ірою. Почуття до неї. Пошук істини.

***

Вхідний дзвінок скайпу. У Києві шоста ранку. Все йде не за планом. Приймаю дзвінок.

Її лице.

Гнів.

Ненависть.

І сльози.

— Ти виродок!!! Як ти міг?! Гори в пеклі, виблядку!!!

Іра хоче розбити екран із моїм зображенням, видряпати очі, пошматувати обличчя.

— Звідки ти взявся!!! Що ти з ним зробив, суко?!

— Іро, послухай, заспокойся. Сонце, що трапилося? Чому ти так зі мною говориш?

— Сукааа! Ти мене ще питаєш, що трапилося? Я все знаю.

— Іро, про що ти? Кохана, поясни мені.

Чую голос Юрася, який сидить з нею поруч, але не в кадрі:

— Давай, зай, поясни йому.

Вона дивиться просто у вічі, як це бувало десятки разів, коли ми кохалися. Але в цьому погляді немає ані краплі любові. Там темрява.

— Батько все мені розповів. Він прислав відео і сказав, що ти хочеш його вбити. Що ти погрожував йому.

— Стоп-стоп-стоп. Який батько? — запитую. Але вже знаю відповідь. Доля б’є мене навідмаш.

— Відкрий очі! Юхим Євгенович — мій батько. Не вдавай, що ти нічого не знав! Ти й зі мною був тільки заради того, щоби йому сподобатись. Він сказав, що ти будеш виправдовуватись і все заперечувати. Що будеш розказувати фантастичні історії, але щоби я не вірила жодному твоєму слову. У тебе там зовсім дах поїхав?! Він хотів показати тебе спеціалістам і розібратися, що робиться у твоїй придурошній голові, — у неї починається істерика. — Скажи! Скажи! Що ти зробив із ним?! СКАЖИ!!!

— Т-ш-ш-ш, — намагається заспокоїти її Юрась, — тобі не можна нервувати, припини.

Моя сестра. Мій батько. Моє кохання. Моє життя. Мій друг. Доля забирає у мене все.