Читати книгу - "Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг"

Може не вічність, але мені здалося, що ця пробіжка через площу тривала дуже довго. Коли я добігла до відчинених дверей, то важко дихала і з мене тік піт. Я була десь за тридцять сантиметрів від розпростертого тіла Руікі. Я зупинилася на мить, щоб віддихатися і послухати чи немає якихось ознак руху з другого боку. Я не почула нічого.

Частково прочинені ворота, хоча й давали додаткове прикриття, також ускладнювали завдання витягнути її з території Табернакля. Кут був неправильний. Щоб добряче схопити її, мені довелося б висунутися за ворота.

Якщо перейти на другий бік, справа пішла б легше, але, хоча й на коротеньку мить, покажеться мій силует, рухома ціль. Я вирішила ризикнути.

З клубком в горлі, так швидко і тихо, як тільки могла, я перейшла на другий від Руікі бік. Ніяке нелюдське завивання не перетворило мені кістки на вівсянку. Я зігнулася, міцно схопила її за мантію і сіпнула геть від виходу. Вона була на диво важкою, як на когось, хто втратив стільки частин тіла. Після першої спроби мені не вдалося відтягнути її від воріт. Я мовчки вилаялася і сіпнула ще раз, сильніше. Цим разом все крім голови перетнуло поріг. Останнє зусилля і вона була цілковито на площі. Я тихенько зітхнула з полегшенням. Як виявилося, передчасно.

Ти повернулася, Амро, швидше, ніж я сподівався. Та ще й з супутником, а то і двома.

Та-Агот. Серце в мене тьохнуло, тоді почало скажено битися. Не думала я, що він здатен зв‘язатися зі мною так далеко від своєї в‘язниці.

-- Невеличкий візит, -- прошепотіла я і закинула Руікі собі на спину. – Я не надовго.

Змінила думку щодо моєї пропозиції?

Я перекидала непритомного мага, поки її руки не плюхнулися мені на плечі. Тоді я добряче схопила її за зап'ястки й похитуючись стала на ноги.

-- Я розглядаю можливість допомоги тобі, -- сказала я. – Не тисни на мене, не лізь мені в голову, і може нам вдасться домовитися.

Зиґзаґами я пішла через площу до Хольгрена.

Як скажеш.

-- Присягни, що більше не полізеш мені в голову, Та-Аготе. Ти знаєш, я цього терпіти не можу.

Я не стану впливати на твій розум, Амро, не буду ритися в твоїх спогадах. Це я присягаю. Але я не зможу спілкуватися з тобою, якщо не залізу тобі в голову.

-- Гадаю, цього буде достатньо.

Повертайся на площу, коли будеш готова поговорити. Я буду чекати.

-- Знаю, що будеш. Тепер забирайся.

Тиша. Я молилася, щоб Та-Агот не почав копирсатися в моїй голові. Може сестра і зрадила його, але я була готова побитися об заклад, що він не пробачить нам, якщо ми відправимо її Королю Тіней. Якщо він побачить в моїх думках мої наміри… я не знала, на що він здатен, і не мала бажання довідатися. Не за таких обставин.

Хольгрен зустрів мене за кілька метрів від краю площі. Разом ми відтягнули Руікі з зони видимості з Табернакля, і я кинула її на землю, різкіше ніж збиралася. Вини я не відчувала. Вона наразила нас на дурну, непотрібну небезпеку. Я сіла, поклала руки на коліна і зробила кілька глибоких вдихів, відпочиваючи і намагаючись хоч трохи заспокоїтися.

-- Я відчув щось, -- сказав Хольгрен. – Якусь силу, коли ти несла її.

-- Та-Агот. Я розповім тобі про нього. Не тут.

Він кивнув, вказав на Руікі.

-- Готова?

-- Гадаю, що так, -- я з зусиллям піднялася на ноги.

-- Неймовірно, це ж яку силу волі потрібно мати, щоб заповзти так далеко. – Він схопив її під руки. Я спиною взяла її за ноги, ми підняли її й вирушили до табору.

-- Звісно, -- важко видихнула я. – Мені дістався скривавлений кінець.

-- Якщо хочеш, можемо помінятися.

-- Ні. Він легший. Тому мене цілком влаштовує.

Ми перенесли її в табір і як могли обробили рани. Вони, мабуть, почнуть гноїтися. Жахлива смерть. Після того, як ми зробили все, що могли, я прив‘язала її до дерева мотузкою, знайденою в таборі Герцога. Я не хотіла, щоб вона знов зникла. Якщо вона вирішить скористатися чарами – що ж, Хольгрен тепер міг чудово протистояти їй, хоча, зрештою, таке міряння пісюнами тільки піде на користь Королю Тіней.

Я вирішила перейматися тільки тим, на що можу вплинути. Чари до цього не відносилися. Сніданок – так. Я глянула на небо – з часу, коли ми прокинулися, сонце ледь піднялося на два пальці. Невже минула тільки година? Мені здавалося, що набагато більше.

-- Що, партнере, -- сказала я. – Пора тобі скоштувати вишукану кухню, яку може запропонувати Тагот.

-- Прекрасно, -- обізвався він. – Допомога потрібна?

-- Ні, ти пильнуй її. Багато часу це не займе. Меню не таке вже й багате.

-- Коли повернешся, розповіси мені про Та-Агота.

-- Обов‘язково, але спочатку я хочу поговорити з Руікі.

 

-- З мене шість місяців обідів, -- сказав він за сніданком з фініків, кращі часи яких вже давно минули. Я вирішила не заморочуватися і не накопала личинок. Він ще не був настільки голодним, а я не палала бажанням заново познайомитися з їхнім смаком чи консистенцією. По суті, я взагалі пропустила сніданок. Остання зустріч з фініками залишила яскраве, незабутнє враження у моїй пам‘яті й моєму тілі. Коли зголоднію, я знала, де скупчуються личинки. Я була готова відкладати це майже безконечно. Гіркі горішки, які я збирала, коли з‘явився Герцог, я тримала про запас. Те, що з них залишилося, доведеться розтягувати надовго.

-- Шість місяців смачних обідів.

Він глянув на мене і посміхнувся. Тоді знов перемкнув увагу на гнилі фініки. Коли