Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

Теодор

Забираю Оліни пакети з багажника та несу до будинку. Звісно, ​​можна доручити це персоналу. Але тривога в грудях скручує і змушує хоч щось робити для кошеня.

Оля йде поруч, але тримає дистанцію та не піднімає голови. Мені хочеться вловити її погляд. Дізнатися, що з нею коїться.

Гаразд, дівчина сьогодні перенервувала. Їй треба відпочити.

Заходжу всередину – і не впізнаю вітальні.

Світлі килими та штори замінили на жалобні кольори, дзеркала винесли, зайві меблі прибрали.

Над каміном зробили стіну пам'яті. Великий портрет дядька з чорною стрічкою, поруч декілька сімейних фото та багато газетних вирізок з газет.

Гальмую біля чорно-білого знімку: дядько, мама і тато. Вони тут дуже молоді, посміхаються. Тільки мене бентежить, що мама стоїть ближче до дядька, а він обіймає її за плечі. Ніколи не бачив цього фото.

– Це твої батьки? – запитує Оля.

– Так, мама Ганна і тато Платон, – намагаюся прочистити пересохле горло.

– Ти схожий на маму. Вона красива.

– Спасибі, - кажу розгублено.

Я вдивляюсь у чорно-білі обличчя і не вірю думкам, що проносяться у моїй голові.

Мама… та дядько?

Ні, це божевілля.

Але ж вони росли разом, дружили. Чи могло бути щось між ними? Вже нічого не дізнаєшся.

Ми рідко розмовляли з дядьком у принципі. А на такі особисті теми ніколи.

– Хм, це твій тато? – зміцнює мої підозри Оля, показуючи пальчиком на усміхненого молодого дядька. – У тебе його брови.

– Ні, це Вікторе Сергійович, дядько.

– А… – зніяковіло тягне Оля і відступає.

Чорт! Не може бути!

Найуспішніший аромат, який створив дядько і який вивів компанію на світовий ринок, називається Victoriana. Віктор та Анна, а не вікторіанський стиль – доходить раптом до мене.

Пф-ф! Ну це просто… якийсь індійський серіал! Але тіні сумнівів вже шугають поміж думок, перевертаючи картину мого світу.

Гаразд, ще не все втрачено. Є ж Нік! Може, дядько довіряв йому не лише свій бізнес? Треба з ним це обговорити. Тим паче, що до Ігнатовича я маю ще й термінові ділові питання. Щодо нових постачальників лаванди, наприклад.

Знайомлю Олю з керуючою персоналом, відношу пакети на другий поверх і спускаюся до кабінету.

Дзвоню Ніку, він згоден заїхати – видихаю.

По телефону я не готовий ставити такі запитання. Мені здається, я їх навіть собі ще не сформулював достатньо чітко.

У дядька був роман із моєю мамою? Маячня. Краще не вигадувати нічого і дочекатися зама.

За звичкою запускаю конструктор ароматів та провалююсь у знайому реальність. Втрачаю відчуття часу.

Невдовзі відриваю погляд від монітора та дивлюся у вікно. Бачу Олю, вона в саду разом з служницями розставляє стільці та квіткові композиції. Навіщо? Вона ж втомилася. Хочу зупинити її, але розумію, що дівчина просто відволікає себе від недавніх неприємних подій.

– Теодор? – Нік входить до кабінету. Помічаю на його обличчі зморшки та кола під очима.

Зам молодший за дядька, але за останні кілька днів постарішав років на десять. Він втратив найкращого друга і сумує за ним – спадає мені на думку.

– Як ти, Ніку? – стискаю суху руку і уважно дивлюся у сірі очі під важкими віками.

– Не скаржусь, як бачиш.

– Виглядаєш ти, чесно кажучи… Втомився?

Нік здивовано вигинає брову і смикає плечем.

– Є трохи.

– Сідай, я наллю тобі що-небудь, – підходжу до бару і розгублено дивлюся на пляшки. – Ем ... що ти п'єш, Ніку?

– Кхм… – закашлюється зам. – Зелений чай із бергамотом.

– Добре, – роблю замовлення на кухню і сідаю в крісло навпроти.

Звідси чудовий вид на сад та Олю. З усмішкою спостерігаю за її тендітною фігуркою.

Дівчина нахиляється до квітів. Каскад волосся блищить на сонці, тонкі пальчики торкаються бордових до чорноти троянд. Раптом відсмикує руку – вкололася? От нещастя! Мимоволі схоплююся на ноги, від думки про її біль у грудях щось неприємно стискається.

– Ти змінився, Тео, – задумливо каже Нік, прослідкувавши за моїм поглядом.

– На краще?

– А ти як вважаєш?

– Не знаю, Ніку. Я ще не зрозумів.

– Ти хотів про щось поговорити? Про справи? Уважно слухаю. До речі, продажі за останній місяць…

Дивлюся на жорсткий комірець Ніка, його пряму поставу, сухі губи – і тепер думки про його роман з мамою здаються мені вкрай недоречними.

Дядько був таким само – завжди думав тільки про роботу, контракти, рекламу та прибуток. Але ж він був і молодим парубком. Чому б йому не залицятися до дівчат? До однієї дівчини, такої вродливої, як моя мати.

Я не готовий жити з цими питаннями все життя, тому я наважуюся вийти за кордони ділового спілкування.

– Нік, – перериваю його фінансові звіти, – у дядька була кохана жінка?

- Що, вибач?..

У кімнату заходить служниця, і Нік з посиленою увагою стежить за чайним приладдям, неймовірно довго помішує цукор.

– То про що ми говорили? Як тобі останні новини про видобуток амбри?

– Ніку, ти чув моє питання. Дядько був закоханий у мою маму?

– У неї всі були закохані, – зі стриманим зітханням.

– Ти теж!?

– Кхм… Хіба це важливо? Все одно я не мав шансів. Коли ми познайомилися, я був хлопчиком на побігеньках у твого дядька, а вона була вже одружена. Я бачив Анну кілька разів, коли вона приїжджала до Віктора. Ти дуже схожий на неї. Ті самі риси обличчя, колір очей, навіть інтонації голосу.

– Моя мама… та дядько? Я… Тобто мій батько це…

– Твій батько Платон Сергійович, – підтискає губи Нік. – Ти мильних опер передивився?

– Так, мабуть, – з плечей спадає холодний тягар. – Просто побачив фото, де вони…

– Віктор любив Анну. Але вона зробила свій вибір і одружилася з його братом. Але твій дядько все одно сподівався. Заробляв та будував цей будинок – для неї. Після її весілля вони майже не спілкувалися. А потім сталася аварія, і в цьому будинку з'явився ти.