Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

Кожен у келії вибухнув власним незадоволеним зойком, ніби перед ними вивалили віз гнилої капусти.

— Ми не любимо про це говорити, але це єдиний монастир у Лаврі,— здушеним голосом уточнив еклезіарх,— де дозволено жити нечисті.

II

Не дивно, що Тюрин про нього не чув. Дальній монастир був більмом на оці у церковного керівництва. Заснований тисячу років тому, ще до Великої війни Змія, продовжував існувати попри всі намагання його зачинити.

Вже кілька десятиліть за обитель боровся її настоятель. «Теж з мерзоти»,— печально зітхнув келар. І цього разу скривився лише намісник. Інші святі отці поквапилися сховати очі. «Мабуть, добрий священик,— подумав відживлений.— Але так чи так, зникнення мощів — чудовий шанс для нового настоятеля нарешті розібратися з Дальнім. Можливо, і зачинити від гріха подалі».

— Раді вітати тебе, брате...?

Тюрин уже кілька хвилин очікував біля каштана на центральній алеї і не зразу зрозумів, звідки лунає голос. Навкруги нікого не було. Нарешті здогадався й опустив голову. Перед ним стояв опецькуватий гмур з темним, немов дуже засмаглим, обличчям.

— Палладій, настоятель Дальнього,— назвався чернець.

Сищик здивовано кліпнув. У «Класифікації видів» Беллінг писав, що гмури люто боронять прадавню віру в темних підземних богів. Досі Тюрин не чув про випадки їхнього переходу в іншу віру.

— Олександр,— у відповідь назвався Тюрин.

Палладій поважно кивнув і жестом наказав прямувати за ним.

Поява людиноподібних у рясах на центральній алеї Лаври викликала зацікавлення. Послушники завмирали з роззявленими ротами. Статечні ченці, що насолоджувалися останніми погідними днями у палісадниках, супили брови. Заїжджий селянин з в’язанкою дров сторожко перехрестився.

— Кілька десятиліть до нашого монастиря не приходили нові з нечисті,— ніби не помічав загальної уваги отець-настоятель Паладій.— Тим сильніша радість сердець наших від твоєї появи. Хоч і скрутний час ти обрав.

Тюрину довелося зігнутися і стишити кроки, щоб чути слова гмура. Довга ряса чіпляла розкидані по долівці каштани, а потилицю пекли злякані погляди.

— Наша обитель бере початок від п’ятого Константинопольського собору. Від першого миру між людьми і нечистю. Святі отці дозволили людиноподібним навертатися, яко тим, хто має душі й хоче їх врятувати. Так-бо прийшов у цю землю Лаврентій-затвірник і почав споруджувати перші келії.

— Лаврентій-затвірник? — не зрозумів Тюрин.

— Дух-скарбник Лаврентій-затвірник знайшов у печерах великі варязькі скарби і віддав їх на Лавру,— вже з більшою цікавістю поглянув на відживленого гмур.— Лаврентій-затвірник і Мартирій-диякон, що бісів усмиряв, стали першими братами нашої обителі. Першими людиноподібними у Лаврі. Відтоді в Дальньому монастирі мали жити як люди, так і нечисть. Але нових ченців, з людиноподібних, у нас давно не було,— знову наголосив Палладій.

«А зараз і тим більше не буде»,— подумав Тюрин, згадуючи намісника Лаври, а вголос обережно запитав про того, чиє зникнення мав розслідувати:

— А Теофіл?

— Останнім до нас прийшов. Але ж людиною був,— блиснувши очима, собі під ніс проказав гмур.— І по смерті нею лишався, тож не бійся, брате Олександре, сміливо займай його келію, не думаю, що повернеться.

— Але ж тіло його зникло. Як таке могло статися?

— Диво,— впевнено мовив Палладій і ще з більшою підозрою поглянув на відживленого. За стільки років настоятелем навчився бачити підступи лаврського керівництва. І тепер не дуже поспішав вірити новому брату, хоч і з нечисті.

Тюрин вирішив більше не розпитувати. Нарешті вийшли до воріт Дальнього, і сищик завмер від подиву — так відрізнявся занедбаний монастир нечисті від пишної обителі людей. На центральній площі похилилася набік церковця, її оточували брудні келії-мазанки, деякі давно розвалилися і, наче обгризені кістяки, світили непотинькованими дошками. Ще вище Тюрин розгледів вхід до печер, за ним осінньою вогкою землею чорніли монастирські городи.

— Ось ми і вдома,— незворушно проказав Палладій, ніби, на відміну від Тюрина, бачив не зубожілу обитель, а розкішні палати.

— І давно ви тут, отче? — запитав заскочений сищик.

— Тридцять літ, яко один день,— посміхнувся гмур.— Останнім з нечисті прийшов, якщо тебе не рахувати. Інші брати вже кількасот років служать. У нас тут тихо. Немає кращого місця для нечисті, що спокою шукає.

— Або тікає від людей...— уголос подумав Тюрин.

— Не віриш, що людиноподібні здатні щиро вірити у спільного Бога? — Палладій задер підборіддя, щоб краще роздивитися відживленого, а сищику здалося, що в питанні настоятель висловив свої приховані сумніви.

— Просто не очікував зустріти тут гмура,— стенув плечима Олександр Петрович.— Про відданість вашого виду Підземному богу ходять легенди.

— Перед Великою війною нечисті з людьми всі старі боги присягли на вірність Змію,— поволі, ніби продовжуючи власний внутрішній діалог, проказав Палладій.— Змій пішов, а всіх нас об’єднав спільний Бог людей і нечисті, тож у тому немає нічого дивного, брате.

— «Пішов»? — здивувався Тюрин.— Ти не віриш, що Змій помер від ножа Віщого Ольга?

— Мій народ переконаний, що Змій спить у підземних палатах. Є нечисть, що вірить у смерть Змія і його нове пришестя. Є люди, що вважають Змія казкою. А є єдиний Бог, який однаково любить усіх, про кого я згадав.

Палладій молитовно склав руки і схилив голову, потім звів очі на Тюрина і показав на найближчі двері. Вони були дерев’яні, пофарбовані насиньо, як у сільській хаті.

— Тут твоя келія,— гмур натиснув на клямку. В носа вдарив запах сирості й мишей.— Ми до розкошів не звиклі, але тут є дещо, що може стати тобі у пригоді,— скоромовкою проказав ігумен. Тюрин подумав, що попереднє питання відбило у гмура бажання продовжувати розмову.

— Льодовник,— Палладій делікатно скосив очі на плече Тюрина. При цьому його ніздрі сіпнулися. «Я й сам знаю, що від мене смердить»,— про себе вилаявся сищик. Очищення синьої крові вирішувало проблему гнилизни тіла, але ненадовго. Потрібно було регулярно лягати під машину Гальванеску. Краще діяло сухе варення — на кілька годин Тюрин ставав майже людиною, хіба колір шкіри лишався синім. Але й до «солодкої крові Змія» Олександр Петрович волів вдаватися якомога рідше. Окрім оновлення тіла, магічне зілля викликало жахливі сни й видіння, після яких він ще кілька днів ходив, як у тумані. Найдивніше, така реакція на варення з’явилася лише після відживлення. Кілька разів за життя, людиною, пробував магічне зілля — і нічого такого не помічав.

— Брат Теофіл любив свіжину, коли це було дозволено,— гмур нахилився до ляди у підлозі й потягнув за кільце. Від різкого руху