Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

— Будете мати завтра гарну дорогу, — сказав Городюк, поглядаючи на небо. — Здається, буде погода, — додала Городюкова і важко зітхнула.

Петро мовчав. Тиха, таємна ніч, близькість коханої дівчини і завтрашній від’їзд замкнули йому уста.

Старші вийшли були аж на сходи, Наталка стояла в дверях веранди, а він за нею. Спертий одною рукою в одвірок, дивився задуманими очима кудись у далечінь.

З вікна їдальні кидала лампа смуги світла на городець. Килим послався від вікна, через середущу клумбу і спинявся на густих кущах порічок. Темінь розступилася перед ним, але тим більше збилася по боках, закриваючи все, що далося закрити.

Зварич глянув туди і побачив білі айстри, що при світлі лампи сріблом виблискували. Виходили з темряви стрепіхаті головки, попритулювались одна до одної і цікаво заглядали в сторону вікна.

— Які в вас цього року прекрасні білі айстри! — сказав Петро до Наталки.

— Та, досить гарні,— відповіла Наталка.

— Але найкращі в салоні ростуть, — додав шепотом.

Наталка нічого не відповіла, але Петро відчув, що всміхнулася. Легко, помаленьку, немовби з острахом положив їй свою руку на рам’я, готовий кожної хвилі до відвороту. Але Наталка не пручалася, і рука остала на своїм місці. По тій руці побігла гаряча течія, така люба та солодка, і влилася в Петрові груди.

Просив Бога, щоб не заговорив до нього хтось зі старших, не вирвав з цього стану, не розбив мовчазної розмови двох сердець. Бог був ласкав. Городюк говорив щось із обидвома панями і не звертався з нічим до нього.

Петро ледве замітно почав притягати рам’я дівчини до себе. Спершу воно мов не давалося, але потім, ніби знесилене, безвільно подалося назад. Перед очима хлопця заблистіла на тлі темної ночі золота голівка. Така кохана, маленька голівка, що стільки разів і снилася, і привиджувалась йому.

Не міг здержатись…

Обережно нагнувся і поцілував пахуче волосся дівчини.

Наталка і тепер не кинулась. Тільки легесенько похилилась наперед і висвободила рам’я.

Але за хвилю рука хлопця знову знайшлася на давнім місці і знову золота голівка виплила з темряви. Саме тоді на сході загуркотів новий вистріл. Наталка, мов ліщина від вітру, подалася назад і сперлася на Петрові груди. Петро вдруге притулив уста до її голови, і цим разом голова вже не відплила. Пальці сильніше пригорнули рам'я — подавалося під натиском, послушне і безборонне.

За недалекими горбами Вороняків горіла битва, на сходах перед верандою стояли зажурені Городюки і пані Керницька, а за їхніми плечима молодий хлопець і дівчина забули про все на світі.

Що їм війна, що їм незнане завтра?!. Нині, тепер, у цій хвилині знали тільки себе і думали тільки про себе. Над ними літнє небо, похмуре, але ласкаве… Довкола затишна темрява манила, мов глибока вода, щоби пірнути в неї… Та про те хіба тільки думати могли молодята. Вступ до тієї темної святині заступало їм троє старих, що на сходах веранди вслухувались у відгуки війни.

— Час нам додому, — сказав голосно Городюк, скінчивши досліди над стратегічним положенням.

— Хіба ж то вже так пізно!? — пробувала задержувати пані Керницька.

— Буде коло одинайцятої… Завтра Петро раненько їде, треба ще приготовити дещо, ну, і виспатися мусить.

— Ще висплюся досить, — боронився Петро. — Прошу мною не в’язатися. Але, може, пані добродійка сплячі? — звернувся до Керницької.

— Я зовсім ні.

— Здається, Наталка з нас найбільше хоче спати, — сказала пані Городюкова.

— Я?!. Чому саме я? — здивувалася дівчина.

— Цілий час мовчиш, ні слова від тебе не чути.

— Мене трохи голова розболіла.

— Болить тебе голова?!

— Ні… боліла, але вже перестала…

— Ні, що вже не кажіть, а ми вже таки підемо, — сказав рішуче Городюк. — Пізня година, спати час.

Не було відклику. Всі ввійшли назад у їдальню і почали прощатися.

— Так ви, значить, завтра раненько вже їдете! — промовила до Петра пані Керницька.

— Їду, пані добродійко, — відповів Петро, вклонившись.

— Нехай же вас пан Біг хоронить і в своїй опіці тримає,— промовила урочисто і поцілувала його в голову. — Вертайте здорові і веселі. А мужеві перекажіть, щоб не задержувався у Львові, бо ми тут такі неспокійні.

— Скажу, пані добродійко.

— Та й самі не дуже там засиджуйтеся. Як тільки зможете, приїдьте разом з мужем…

Наталка весь час прощання стояла біля мами і навіть не дивилася на Петра. Здавалося їй, що зараз би хтось запримітив що-небудь.

Петро підступив до неї і твердо виголосив:

— Будьте здорові, панно Наталко!

Йому здавалося, що заграв роль знаменито. Але коли б був побачив очі Городюкові, був би, напевно, стратив резон. Тиха, мовчазлива директорова багато більше виділа від других. Як тільки Петро підступив до Наталки, Городюкова відвернулася і, поправляючи волосся, витерла дві непрошені сльози.

Наталка подала Петрові руку і сказала тихо своє звичайне:

— До побачення!

Тільки було їх прощання…

***

Холодний, погідний ранок довго стукав у шибку, заки збудив Петра. Дядько вже був на ногах, а тета навіть не клалася.

Заїхала фіра, і в хату ввійшов дід Федорій.

— Ну, паничу, хіба поїдемо, — сказав весело.

— Поїдемо, пане Федорій.

— А хлопці вже є всі? — спитався Городюк.

— Є, Богу дякувати, всі чотири. Чекали вже на мене коло школи.

— То кличте, пане Федорій, їх досередини. Вип’ємо на дорогу.

За хвилю ввійшли новобранці. Веселі, бадьорі — ніхто й не сказав би, що на війну йдуть. Випили, закусили, а дід Федорій, втерши вуса, немов закомандував:

— Ну, з Богом рушаймо!

Петро приступив до тети. Обняла його за голову руками і тільки всього вимовила:

— Будь здоровий, сину…

По її блідім, гарнім обличчі котилися рясні сльози, але плач, хоч і душив за горло, не вирвався з грудей. Боліли, видно, Городюка ці сльози, бо, щоб себе піддержати, став гримати на жінку:

— Чого ж тут плакати?!. Не бійся, незадовго знов буде тут! Хто зна, чи взагалі стрільці підуть на фронт.

— Та то вже, прошу пана, жіноче діло — плакати, — взявся боронити Городюкову дід Федорій.

— Сервус, хлопче! Бувай здоров! Тримайся добре, — прощав Городюк Петра, як товариша.

Навіть не хотів дати себе поцілувати в руку. Петро вибіг до кухні і станув напроти заплаканої Юстини. Втирала запаскою сльози і хлипала від плачу.

— Пани… чень… ку зо… ло… тенький. Нехай вас Матінка Божа про… ва… дить.

Петро хотів якнайшвидше вийти з хати, бо чув, що сльози ось-ось бризнуть йому