Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

У свої шістдесят три він чимраз частіше розмірковував про те, як багато людей не здатні скористатися можливостями, які самі пливуть до їхніх рук. От хоча б той-таки міфічний Мідас, що його вважають символом жадібності, насправді — золотий пам’ятник ідіотизмові, якщо вже зайшлося про людей, які не заслуговують на дарунки долі. Щодо самого Тупогуба, то він жодним чином не був захланний, як багато хто вважав. О, ні, він аж ніяк не захланний! Павло Борисович був ненаситний.

У двері постукали. Міський голова випростався й зубами зішкріб із нижньої губи рештки сиру.

— Так!

Зазирнула секретарка Міла:

— До вас людина, — вона звірилася з квадратним аркушиком паперу, який тримала в долоні. — Гайстер… Андрій Олександрович. Нехай зачекає?

Мер скрушно подивився на недоїдений сир і заклично вигнутий мундштук люльки, тоді рішучо втерся свіжою матерчатою серветкою (паперових він не визнавав) і скомандував таким тоном, наче Міла була вівчарка:

— Клич!

Секретарка ледь відступила і недбалим жестом дала на здогад Андрієві, який тупцяв у приймальні, що він може ввійти. Той усміхнувся на знак вдячності, але Міла тільки утомлено закотила очі.

— Ласкаво просимо! — підводячись назустріч привітав його Павло Борисович. — Як улаштувалися? Чув, ви після аварії — й одразу в бій!

— Та все нормально, дякую. Відбувся легким переляком.

Андрій потиснув йому руку, зауваживши, як мляво стиснув його долоню голова.

— Я б на вашому місці дав собі перепочити.

— Але ж ви розумієте, зникла дитина…

— Так-так… — він скорботно звів брови. — Дочка Гали Приходько… Лизавета, якщо не помиляюся.

— Надія.

— Точно! — Він ні крапельки не знітився. — Жахливо… Якщо ваші знання допоможуть її знайти, буде просто чудово!

— Я тут не лише через дівчинку, як ви розумієте.

— Справді? — насупився мер. — А що ж іще?

Якщо він і прикидався, то досить непогано.

— Вбивства, — просто відповів Андрій, гадаючи, що пояснення не потрібні.

Але Павло Борисович, здавалося, чекав продовження.

— Які? — запитав нарешті він.

— Ви серйозно? Та облиште, Павле Борисовичу! Невже ваш дільничний не повідомив, щодо чого саме я консультую?

— Він сказав, що ви кримінальний психолог. Але зараз, знаєте, повсюдно почали психологами запасатися. У школах — психологи, в дитячих садках — психологи, в армії — психологи. Я не здивуюся, якщо двійко-трійко мені доведеться узяти на цукровий завод!

— Моє завдання — скласти психологічний портрет серійного вбивці. Того самого, — Андрій витримав багатозначну паузу; обличчя Тупогуба й надалі було безпристрасне. — Я вас дуже прошу, Павле Борисовичу! Хоч сам на сам ми можемо говорити прямо!

— Так я вам прямо і кажу: вперше чую! Що за вбивця? Кого вбив? Чому я не в курсі?

— Зараз я вам дещо покажу…

Андрій розстебнув наплічник і вийняв картонну теку. Так само мовчки поклав її на стіл і розв’язав.

Обличчя мера, що стояв за Андрієвою спиною, враз немов скам’яніло. Здавалося, його покинули й емоції, й саме життя. Лише очі на мить ледь розширилися, а тоді взялися байдужним серпанком, тому неможливо було розібрати — бачать вони зараз чи ні.

— Де ви її взяли? — запитав він нарешті безбарвним голосом.

— Її?

— Течку, — видихнув Тупогуб і додав: — Усі ці… Матеріали.

— Це із кримінальної справи. Ви й справді нічого не знали?

— Поняття не мав! Хто ці люди?

— Мешканки вашого селища, як я розумію. Усіх знайдено зі слідами насильницької смерті протягом останніх двох років. Декотрих — зовсім недавно.

— І хто ж їх, даруйте, знайшов?

І Павло Борисович знову по-вовчому пригнув голову, встромившись в Андрія холодним, питальним поглядом. Андрюха мовчав, зважуючи «за» і «проти».

— Важливіше те, що їх усіх убили, — ухильно відповів він. — Ножові поранення, відтяті кисті рук — чіткий однаковий почерк… А ви і дільничний поліцейський в один голос запевняєте мене, що нічого такого тут ніколи не відбувалося.

— М-да… — Тупогуб нервово заходив по кабінету, заклавши руки за спину. — Оце так справи… І що — маєте вже якісь ідеї?

— Щодо чого?

— Щодо портрета. Кого нам підозрювати? Товстих? Високих? Короткозорих?

— Ну, поки що в мене негусто. Але в загальних рисах, мабуть, можу означити.

Тупогуб нервово сів. Потім, спохопившись, жестом запросив сісти й Андрія.

— Чи можу я розраховувати, що все це між нами?

— Я німий, як ось вони, — мер кивнув на світлини в теці. — Викладуйте.

— Дуже вірогідно, що йдеться про людину, яка вдається до соціальної мімікрії. Швидше за все, він соціопат, попри те, що цей термін уважають застарілим…

— Ви зараз китайською говорите, — урвав його мер. — Ви в курсі? Шанхайський діалект, здається.

— Вибачте, — Андрій мимоволі всміхнувся. — Поясню простіше. Це дуже жорстока людина, котра, найпевніше, не здатна ані на співчуття, ані на почуття симпатії до інших, ані на відчуття провини. Втім, із провиною не все однозначно… Скажімо так, ця людина не здатна на розкаяння.

— Та що ви кажете! — дуже натурально подивувався Павло Борисович. — А я ж завжди вважав, що серійні вбивці — білі й пухнасті поціновувачі метеликів!

— Насправді, зовні найчастіше вони саме такі. Це й називається соціальною мімікрією. Маскування. Без цього вбивця елементарно не зміг би ввійти в довіру до жертви, заманити її в зручне місце… Розумієте?

— Увічливість — найкраща зброя?

— Саме так! Отже, ми шукаємо когось, хто, по-перше, не вживає алкоголю. Скоріш за все — зовсім.

— О! Це відразу не з нашого селища!

Андрій гмикнув.

— Смішно… Так ось, алкоголь упливає на самоконтроль, а отже, заважає маніякові грати роль «хорошого хлопця», яким він хоче видаватися. З іншого боку, такі люди, переступаючи всі можливі моральні кордони, часто суворі з собою щодо решти. Аскетичні, полюбляють порядок, часто — спорт.

— А ви оце зараз мене змалювали!

Андрій знову гмикнув. Ніби ненароком вийняв блокнот і викреслив слово «мер» у куточку.

— Друге: цю людину, найімовірніше, всі довкола вважають приємною, привітною, готовою безкорисно допомогти і в усіх сенсах позитивною…

— Знову я! — підвівся Тупогуб.

— І найголовніше, — Андрій усміхнувся, — гумор! Точніше, його відсутність. Почуття гумору закладається в дитинстві, коли з дитиною жартують батьки. А у всіх поголовно серійних убивць проблеми в сім’ї, дефіцит любові тощо. Так би мовити, не до жартів. Ось ви, Павле Борисовичу, точно не підходите.

— Просто гора з плечей! — Тупогуб картинно зітхнув. — А тепер серйозно. Зовсім непитущих у нас не так уже й багато, звісно, але саджати за це ми ще не пробували. Потрібне щось суттєвіше.

Андрій розвів руками.

— Це все, що є: людина, яка щосили намагається справляти хороше враження, та насправді не здатна ні на почуття, ні на елементарний жарт… Тож, як побачите когось, хто вчить напам’ять збірку «Приколи на всі випадки життя» — відразу телефонуйте.

— А нащо вчить? — не второпав мер.

— Щоб жартувати. Чикатило зізнавався, що для нього це було найскладнішим у спілкуванні: він не розумів гумору в принципі. А треба ж сподобатися жертві, здобути її довіру! То кажуть, що він буквально заучував чужі жарти, щоб потім повторювати…

— Цікаво… — Павло Борисович чомусь спохмурнів. — Дуже цікаво… Отак прямо заучував?

— Кажуть… — звів