Читати книгу - "Трилогія смерті"

Я почув, як просто позад мене зашурхотіли велосипедні шини. Але велосипедист не озвався. Тільки зліз із сідла у своїх блискучих срібних защіпках на тендітних щиколотках і став, тримаючи у міцних обіймах свій «рейлі», наче якусь чудернацьку комахоподібну жінку. Він стояв на тому самому місці помосту, де я не раз бачив його раніше, й скидався на статую Ріхарда Ваґнера, що видивляється у хвилях прибою свою Другу симфонію.

Унизу на пляжі гурт молоді ще грав у волейбол. Тугі удари по м’ячу й вибухи сміху немовби проводжали минулий день. Трохи далі два важкоатлети підносили до неба свій власний світ, сподіваючись переконати купку молодих жінок неподалік, що їхня гірша від смерті доля, зрештою, не така вже й погана і її можна звідати в найманих кімнатах нагорі пляжного павільйону там-таки, на березі.

Джон Вілкес Гопвуд споглядав усе те видовище так, наче мене там і не було. Він змушував мене чекати, спливати потом і відчувати бажання дати драла. Адже півгодини тому я мав нахабство переступити невидиму межу й устромити носа в його життя. Тож тепер мав заплатити за це.

— Ви мене переслідуєте? — нарешті не витримав я і враз відчув себе дурнем.

Гопвуд засміявся отим своїм мефістофельським сміхом з останньої дії.

— Любий юначе, ви надто дрібна рибинка. Таку я викидаю назад у море.

О Боже, подумав я, що ж казати тепер?

А Гопвуд повільно відхилив голову на негнучких в’язах і показав своїм орлиним профілем у напрямі прибережного помосту в Сан-та-Моніці, за милю на північ від нас.

— Але якщо ви колись надумаєте переслідувати мене, — всміхнувся він, — то я мешкаю отам. Над каруселлю, над баскими кониками.

Я подивився туди. Там удалині, на тому ще живому помості, була карусель, що від часів мого дитинства весело крутилася під рипучу музику механічного органа. А нагорі, над тими великими кінними перегонами, тулилися мебльовані кімнати, такі собі орлині гнізда для відставних німецьких генералів, невдатних акторів і романтичних вигнанців. Як я чув, мешкали там і поети, що їх майже не друкували. І вельмитямущі прозаїки, яких не помічала преса. І талановиті художники, чиїх картин ніде не виставляли. І колишні коханки кінозірок, що тепер продавали себе дрібним торговцям. І старі англійські матрони, що колись сяяли у Брайтоні,[29] але не збили статків і тепер доживали віку серед вишиваних серветочок та опудал китайських мопсів.

А тепер мені здавалося, що там мешкали також Бісмарк, Томас Манн, Конрад Фейдт, адмірал Деніц, Ервін Роммель і божевільний король Баварії Отто Перший.

Я поглянув на величний орлиний профіль Гопвуда. Помітивши мій погляд, він гордовито застиг. Тоді похмуро втупив очі в золотистий пісок і тихо промовив:

— Ви вважаєте мене за ненормального, бо я вдаюся до милосердних послуг отакого собі А. Л. Шренка?

— Та я…

— Він чоловік незвичайний, дуже проникливий, великий поборник філософії цілісності. А ми, актори, як ви, напевно, знаєте, найбільш неврівноважені люди у світі. Ніколи не маємо певності у своєму завтрашньому дні: телефон мав би дзвонити, але все не дзвонить. Отож і шукаєш розради в нумерології, чи в картах таро, чи у східному самоспогляданні під великим деревом в Оджеї разом із Крішною Мерті. Бували там коли-небудь? Розкіш! А в превелебної Вайолет Ґрінер у Креншоу? У футуролога Норвелла? А в Еймі Семпл Макферсон шукали спасіння? Я шукав. Спершу вона поклала руки мені на чоло, потім я поклав її. А святі трясуни! О, який захват! Або недільні виступи хору Голла Джонсона у першій баптистській церкві. Чорні ангели. Неземна насолода. А ні — то бридж із вечора до ранку чи бінґо від полудня до смерку з усякими там жіночками, що пахтять геліотропом. Актори — то такі люди, що чортові на роги полізуть. Якби ми дізналися, що десь об’явився кваліфікований вівісектор, ми б і до нього в науку подалися. Корпорація «Ворожіння на тельбухах». Коли твоє майбутнє аж засмерділося, наче труп під полудневим сонцем, не погребуєш і патранням голубів. Я й на це ладен, аби тільки вбити час. Отакі всі актори, марнотратники часу. Дев’ять десятих нашого життя минає у чеканні ролей. Отож і лягаємо на канапу А. Л. Шренка, щоб потім стовбичити на пляжі культуристів.

Він невідривно дивився на гнучкі й пружні тіла молодих античних богів, що басували внизу на піску, овіяні солоним вітром і сласною жагою.

— Чи ви замислювались коли-небудь над тим, що вампіри не відбиваються у дзеркалах? — озвався він нарешті. Над його верхньою губою виднілись ледь помітні росинки поту, темна смужка зволожила й волосся під краєм кашкета. — А бачите оцих прегарних молодиків на пляжі? Вони відбиваються в усіх дзеркалах, але, крім них, у тих дзеркалах не відбивається більш ніхто. Тільки вони, ці новоспечені ідоли. І коли вони милуються собою, то чи бачать когось іншого, хоч би й дівчат, на яких гарцюють, наче на морських лошицях? Я далеко не певен. То от, — повернувся він до початку розмови, — тепер ви розумієте, чому застукали мене в того чорного гномика Шренка?

— Я й сам день крізь день чекаю тих телефонних дзвінків, — сказав я. — Не знаю нічого гіршого!

— Тоді й справді розумієте, — він зміряв мене пильним поглядом, так наче роздягнув догола.

Я кивнув головою.

— Заходьте коли-небудь до мене, — він повів очима на карусель, де механічний орган рипів і вищав щось віддалено подібне до «Прекрасного Огайо». — Я розповім вам про Айріс Трі, дочку сера Бірбома Трі й зведену сестру англійського режисера Керола Ріда, яка багато років там жила. Іноді до мене приїздить Олдос Гакслі, може, побачите його.

Він помітив, як сіпнулася моя голова, і збагнув, що я ковтнув наживу.

— Ви хотіли б познайомитися з Гакслі? Ну що ж, шануйтесь, — лагідно виспівував він, — то, може, ваше бажання й справдиться.

Мене аж роздимало від невимовної і нестерпної потреби, яку я чимдуж силкувався притлумити. Гакслі був безумною мрією мого життя, постійним невситимим духовним голодом. Мені страшенно хотілося стати таким же блискучим, таким же дотепним, таким же недосяжно великим. Подумати лишень: я можу з ним зустрітись!..

— Приходьте, — Гопвуд повільно засунув руку в кишеню піджака. — Я познайомлю вас з одним юнаком, якого люблю над усе в світі.

Я мимохіть відвів очі, як не раз уже робив, коли щось таке казали Крамлі чи Констанс Реттіґан.

— Ну, ну, — пробурмотів Джон Вілкес Гопвуд, і його германські уста ворухнула вдоволена усмішка, —