Читати книгу - "1793"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Радісно не тільки їй. Усе поле повне людьми. У траві сидять діти, жебраки й безхатьки з Катарінинської і Маріїнської парафій, біля них робітники з мануфактур, у кого ще залишився час і сили. Трохи віддалік стоять люди у випрасуваних костюмах — власники майстерень зі своїми міськими друзями, аристократи в шовках з мереживом. Біля Анни сидить Андерс Петтер, її сусід. Він на кілька років старший, уже вчиться морської справи, готується виходити з батьком у море. Одного дня впевненим кроком він зійде трапом на борт корабля, і білі вітрила понесуть його в Балтійське море, разом з ними зникне він за островом Бекгольмен і попливе у світ. Далеко від Стокгольма. Анна йому заздрить. Вона прикована до міста кайданами, яких, може, і не видно, але тримають краще за ланцюги.
Вітер з озера Гаммарбю посилювався. Анна Стіна підтягла коліна до підборіддя і зіщулилася. Аж тут хтось крикнув згори, смолоскип піднесли до купи хмизу й вогонь перекинувся на нього, полизав, схопився за сухе гілляччя і поліз угору. У натовпі пробіг шум — вигук пролунав не з дзвіниці, просто хтось із голодранців втомився чекати. Але вже нічого не поробиш. Вартовий нехотя іде на пагорб, щоб спробувати затримати порушників порядку, ті кинулися врозтіч, юрба сміється, священники знизують плечима. Веселощі ширяться людським морем разом із пляшками бренвіну. Спускаються сутінки. Багаття вже розгорілося і прагне дотягтися до неба, через його яскраве світло навколо видно самі силуети. Один силует привертає загальну увагу: поліцейський тримає надто п’яного гуляку ковбасними кліщами з довгими ручками за шию, той крутиться, смикається, але не може ні звільнитися, ні дотягтися до вартового порядку. Своїми спробами й гучною лайкою викликав симпатії мало не всіх присутніх — натовп радісно гигоче, усі задоволені. Тільки коли юрба пройшла повз, Анна Стіна помітила, що Андерс поклав свою руку на її долоню.
Анна знала, що колись цей день настане. Вона не наївна. Андерс Петтер завжди був їй добрим приятелем, вони разом гралися у дворі й на вулицях, але час ішов, вони росли, і його зацікавленість Анною перейшла далеко за межі дружньої симпатії. Вона нічого не мала проти Андерса Петтера. Він ввічливий, приємний і на вигляд симпатичний — темні кучері, світлі очі… Але вона не була готова до того кроку, якого він від неї чекав. Анна Стіна мріяла не про чоловіка, за яким зостанеться сама з дитиною, як і мама Мая не хотіла такої долі — а все життя провела сама. Може, якогось іншого вечора вона цього й захоче. Хто знає, може, це навіть станеться зовсім скоро. Але не зараз. Не сьогодні. Але правда: вона чекала цього дня. Ночами не спала — думала, як йому відмовити й не втратити його дружби. Тому сама здивувалася, як зреагувала на цей дотик, так швидко, що не встигла навіть зрозуміти — висмикнула руку. Запала незручна мовчанка. Анна Стіна не знала, що сказати. Добре хоч, темно вже, не видно, як вона зашарілася. Андерс Петтер заговорив перший.
— Ти знаєш, Анно, що я тебе кохаю. Завжди кохав.
Вона нічого не відповіла.
— Уже скоро тобі час іти заміж. Мати твоя вже слабка й хвора. Покине тебе, і не матимеш нікого більше. Можемо піти до священника, хай оголосить про наші заручини…
Він говорив тихіше, тихіше, а потім взагалі змовк. Анна й далі не знала, що їй відповісти. Майже ненавиділа себе за це — ніби своєю мовчанкою навмисно ятрить йому рану. Почувалася як шматок мармуру, що загубився десь у бур’янах дорогою до майстерні геніального скульптора.
Схлипування Андерса Петтера повернули її до реальності. У темряві вона нічого не бачила, але добре чула, що тут зараз він, її друг з дитинства, той самий хлопчак, якого вона втішала, якщо він збивав коліно чи діставав синьо-червоні синці від батькового «виховного» канчука. У дитинстві їхній квартал не здавався таким диким і занедбаним, як зараз, це було казкове місце їхніх ігор і пригод. Вигадувала все завжди вона, але без Андерса нічого втілити не змогла б. Дах якоїсь халупи перетворювався на палубу судна, що пливе до Китаю чи Індії, каміння і черепки — на порцеляну й коштовне каміння, яке зробить їх багатими. Коли з Катаріниного пагорба стежками вниз стікала вода літніх дощів, вони гралися в пожежників. Анна Стіна описувала жахливе полум’я, яке бачила тільки вона, а Андерс Петтер зі сміхом гасив його за допомогою дірявого відра. Своїми мріями Анна наповнювала їхні дні і довго вірила, що саме цим так йому подобається.
Наступної миті вона зробила те, що звеліло їй серце — без розрахунку, без довгих роздумів обняла його, сховала його обличчя в себе на грудях і стала тихенько гойдати вперед-назад, ніби заспокоюючи дитину. Він теж обняв її, притулився, Анна Стіна гладила його по голові і вже подумала, що все буде добре, але раптом його губи зустрілися з її вустами, він сильно стиснув її руками, а коли вона спробувала відсторонитися, нахилився за нею, вони обоє впали в траву й Анна відчула, як сильно він притис її до землі. Коли ж вона спробувала щось сказати — відчула, як він проник своїм солоним язиком до її рота.
Анна Стіна подумала, що він щось не так зрозумів. Потім її охопив страх. Андерс Петтер знає, що вона йому відмовила. Може, він сподівається, що гарячі поцілунки змусять її змінити думку? Чи вважає, що її відмова — просто для годиться, мовляв, вона дівчина порядна, а насправді вдячна за його рішучість, бо тепер може вдавати, що вся вина на ньому… Вона спробувала щось сказати, вгамувати Андерса Петтера, потім крикнути, покликати на допомогу, але всі звуки заглушали його губи. Тепер вже її охопила паніка. Спину й плечі її Андерс міцно притискав до землі, а ногою намагався розсунути її стегна. Хоче забрати в неї те, чого вона не збиралася йому віддавати. І Анна нічого не може вдіяти проти цього.
Потім Анна Стіна дивуватиметься, як вона встигла за такий короткий час так багато всього передумати. Суперечливі відчуття. Одна частина її єства нашіптувала, що вона сама винна, і те, що зараз відбувається, — цілком
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1793», після закриття браузера.