Читати книгу - "Пообіцяй забути, Влада Клімова"

Коли мене перевезли до палати, там уже з нетерпінням, міряв кроками простір щасливий таточко. Він майже прийшов до тями й залишався у звичайній медичній накидці, бо костюм «космонавта» з нього зняли.
– Господи, як ти? – кинувся до мене Богдан і мабуть візуально намагався зрозуміти: чи не порушили ті кляті лікарі чогось в його найдорожчій «власності».
– Привіт, коханий! Ще не знаю, не розібралась, – чесно відповіла я і дуже зраділа, що він поряд.

Далі настала сама бентежлива мить, бо в палату принесли нашого Мірчика. Він вже був вимитий і професійно сповитий та схожий на гарнюній маленький кокон. Зараз наше диво тихенько спало й уві сні весь час смішно причмокувало та наче шукало чогось ротиком. Богдан стояв на дозволеній відстані перед ліжечком і його гарні очі були наповнені сльозами.
– Ти чого, Богданчику? З ним же все в порядку, – намагалась відірвати його спантеличений погляд від сина я, а мій колишній врівноважений та гордий бос тепер був більше схожий на зомбі та здавалось нічого не розумів.
– Вибач, що? – подивився на мене він і сором’язливо скинув слізки з обличчя.
– Та нічого. Просто ти ж так не дурій, а то знову прийдеться аміак діставати, – розпирала мене неймовірна гордість і щастя за нас усіх.
– Я просто ще не зовсім зрозумів, що це наш маленький синочок так близько, поряд. Я страшенно хочу його обійняти, але не смію...
– Ну, ти й мене колись боявся та не смів... Пам’ятаєш? Але ж все вийшло! Дивись, який красунчик з мене вибрався, а це ти його таким запроектував... Ой! – дохвасталась я та відчула легенький біль десь внизу. Тепер Богдан забув про високі матерії й знову присів біля ліжка навпочіпки та обережно доторкнувся обома руками до моїх рук:
– Що? Покликати когось?
– Богданчику, заспокойся. Ну болітиме ще трохи, але після того, що я вже відчувала – мабуть можна мене й навпіл зламати та я лише посміхатимусь...
– Не дозволю! А можна тебе хоч обійняти?
– ...Рано ще обійматись! – зайшла до палати та лікарка, що приймала в мене пологи. Вона вже помітно відпочила та, мабуть, була готова допомагати поповнитись іншій щасливій родині. Без зайвих слів перевірила мій лоб, потім потрималась за пульс і сказала:
– Гарна дівчинка, містере Шеремет. Здорова й цілеспрямована. Та й спадкоємець у Вас нівроку! Я боялась, що при вазі в п’ять двісті він наробить більше проблем тілу Вашої дружини. Але все в нормі. Ми трішки підправили красу, де треба, та вона скоро відновиться. Ну, що матусю, погодуєш синочка?

Вона обережно, як показують в рекламних відеороликах, взяла нашу крихітку й поклала мені під пишні, майже вдвічі роздобрілі, груди. Богдан спостерігав за цим дійством, наче заворожений, але потім до нього дійшло оте «містере» і він поцікавився у жінки:
– А чому Ви мене так назвали?
– Та була якось на вашій Екстраваганзі на лівому березі. Там вперше й побачила прекрасну пару, а ось тепер рада була допомогти поповнитися родині.
– Тобто Ви учасниця програми Inwey? – загорілись звичними хижими вогниками очі Богдана.
– Поки ще ні. Я тоді була просто серед запрошених. Моя подруга працює на Вашу корпорацію, а я лише придивляюся. І часу в мене на цю справу поки немає. Ще трохи допоможу діточкам з’являтися на світ, а там пенсія не за горами. От тоді вже можна буде серйозніше подумати про Ваші програми. Дещо з товарів я вже спробувала і, знаєте, сподобалось.
– До компанії, ласкаво прощу, звертайтесь! – автоматично вручив Богдан їй візитку. – Але ж за сьогоднішнє неймовірне диво в нашому житті, скажіть: як я можу Вам віддячити?
– О, це дуже просто. По-перше, всі послуги Ви повністю проплатили, а якщо ще хочете зробити внесок у розквіт нашого центру – зайдіть до завідувачки та візьміть реквізити. Але це зовсім не обов’язково. Ну, як виходить? – повернулась вона до мене. – Ось так, притискаєш легенько поки що. Пройде зовсім мало часу і воно звикне та буде саме хапатись рученятами й брати стільки, скільки захоче. Так добре. Більше питань до мене немає?
– Тільки вічна подяка за маленьке диво! – відповів мій Шеремет і жінка посміхнулась та пішла працювати.

Тепер мені знову здавалося, що я літаю за хмарами у тому сні, котрий вперше побачила вночі, після зустрічі зі своїм майбутнім коханим чоловіком. Тільки на сьогодні найрідніших Шереметів у мене вже двоє! Один тихенько сидить та не може відірвати очей від годування синочка, а я відчуваю таке піднесення й насолоду, наче наковталась наркотиків, хоч ніколи їх не пробувала. Від рідного тепла та крихітних настирливих губенят я знаходилась наразі в стані глибокої ейфорії і тому лише мовчки посміхатись та вдивлялась в нове – Наше прекрасне творіння на землі. А йому маленькому мамина страва мабуть подобалась, бо тягнулось і причмокувала воно задоволено й ніжно.

Якось нещодавно, коли в мене тільки почали з’являтись перші викиди молока – Богдан додумався теж спробувати, але йому чомусь не сподобалось! Сказав, що зовсім несмачно. Ну не вистачало, щоб йому у тридцять сім смакувало молоко для грудного вигодовування! Але ж мій колишній бос завжди такий настирливий у своїх бажаннях та дослідах, що відмовляти йому байдуже. Тепер він розумів, що для нього то кака! А Мірчик, здається, просто в захваті. На якусь мить чарівне дитя відірвалося від грудей, уважно подивилося на мене своїми прекрасними татовими оченятами, хоч ще мабуть не дуже добре бачило, а потім знову потягнулося ротиком до маминої сісі й продовжило свій щасливий перший обід.

Від усього, що діялось перед очима Богдана я відчувала, як накопичується в ньому щастя та очі сяють тисячами поки нездійсненних бажань. Щоб хоч якось викинути назовні збурені емоції, він поцілував мене в маківку і запитав:
– Можна я привезу під лікарню феєрверків?
– Ні, не можна! Богданчику, ти з глузду з’їхав? Це ж лікарня, а не Хрещатик в день Незалежності! Зрозумій: у нас неймовірна радість і все добре. А хтось з жінок ще тільки приймає страшні муки, або не дай Боже, щось гірше. Перекинь краще клініці «копієчку», ото й буде для них свято. Ну, поїдь купи їм квітів, чи що?
– Та це я миттю зроблю, але ж у мене всередині зараз палає таке неймовірне вогнище, що я не знаю: куди мені його спрямувати, – чесно, наче школяр, зізнався мій колишній серйозний бос. – Скажи, кохана, а я довго був там у відключці?
– А ти не пам’ятаєш, як дівчата кинули мене напризволяще та ледве встигли посадити тебе у кутку? Навіщо ви претесь роздивлятись ці страхіття? Все одно ж нічого не встигаєте побачити, хіба що сни... – стібалась сильна жінка над слабкою чоловічою статтю, бо зараз мала на таке повне право!
– Ні, я тільки побачив, як ти зблідла, а ще кров... Все – далі безодня, – жалівся мій Шеремет та щасливо посміхався. – Я від’їду ненадовго, лише розрахуюсь й миттю повернусь. І ще знайте: я вас обох божевільно кохаю...
– І ми тебе теж! До речі, коли будеш дарувати дівчатам квіти, запитай їх будь ласка: коли мені можна звідси злиняти додому? Адже зі мною все в порядку, то навіщо місце займати? Нехай інші долучаться до демографічного сплеску в країні. Ой, що це я наче на лекції? Мабуть, заспокійливе діє.
– Звісно, спитаю. Бо я ж без вас вдома спати не зможу, – поглинав родину хижацьким поглядом Богдан.
– Але ж тут, коханий, вони тобі точно заночувати не дозволять. Тому готуйся спати без нас, – добивала я бідолаху.
– Не хочу і не буду! Я теж впертий, – послав він мені повітряного поцілунка.
– Ось саме так нашій лікарці й скажеш, – розсміялась я й миттю обхопила низ живота руками.
– Я її зараз покличу, – перелякався Богдан.
– Ні! Йди, зі мною все в порядку, – запевнила я цього блаженного, що ніяк не хотів відірвати погляду від нас з маленьким.
Він пішов, а до мене прийшла медсестра й обережно перенесла крихітного Шереметика у його перше ліжечко. Дивно, та наше дитя було неймовірно спокійним і здавалось теж блаженствувало від щастя, що народилося.

Скоро приперлася Вероніка. Вона нанесла багато кольорових кульок, а ще квітів, торт працівникам та здавалась не менше щасливою, ніж батько малечі. Сім’я сходилась до купи і це було надзвичайно приємно. Я вже й не пам’ятала, як спочатку вважала її нерозбірливою та нерозумною за те, що танцює у нічному клубі. Так вже вийшло, що саме Нікуся благословила нашу з Богданом зустріч. Та й пізніше, коли я проявляла свій дурний характер і не бажала зрозуміти, що саме Богдан Шеремет – моя невідворотна доля, вона ставала рятівницею й наставницею наших непростих стосунків. І поволі ми стали найкращими подругами, а тепер вона радісно готувалась до священної місії – бути хрещеною мамою нашого маленького Мірчика.

Вероніка ніжно обцілувала мене в щічки, а потім зачаровано зупинила погляд на ліжечку:
– Господи! Златко, не уявляю наскільки це страшно, але ж прекрасно.
– Нікусю, повір мені: біль просто дикий. Але тепер я найщасливіша у світі. Дивлюсь на нього і ще не вірю, що все вже здійснилось і там тихенько сопе моє перше продовження на землі. Мені тут дали його погодувати, так думала що зовсім з глузду з’їду. Це такий неймовірний кайф. От тільки груди в мене тепер наче у корови виросли. Як їх повернути в попередній стан, втямити не можу? – зітхала я, роздивляючись своє добро.
– Навіщо повертати? Ти й так красуня, Златко. А ще будеш тепер у нас, наче та священна корова, – приколювалась моя подруга, а мені це зараз смішним зовсім не здавалося.
– Ось встану, я тобі дам корова! Як тільки на ноги зіпнусь – відразу почну худнути, – знову й знову журилась я за своїми забутими тендітними формами.
– Та не переживай про це! Тим більше я так зрозуміла: тобі сподобалось і ви не збираєтесь зупинятись на досягнутому? – підловила мене на слові уважна Ніка. – А ще повинна тебе заспокоїти відносно форм. Знаєш, Златко, у нас одна народила, так через три місяці на пілон полізла. Казала, що дитя так вимотує – ніяких тренажерів не потрібно.