Читати книгу - "Кохана майстра смерті, Олеся Лис"

Поїхав! Помчав! Погнав, наче навіжений!

Навіть жодного разу не обернувся.

Хоча, чого це я так розійшлася? Через передчуття?

Припиняю свою шалену гонку по колу і завмираю. Досить бігати, як курка без голови. Аналізувати почуття буду потім, а зараз зовсім інше важливо.

Що ж робити?

Якщо відправити за ним когось із замкового гарастуна, то це, звичайно, може допомогти. Але як чоловік сприйме таке самоуправство? Зрештою, він доросла людина, досить-таки сильний і озброєний воїн, не останній маг в королівстві, та ще й на інтелект не скаржиться. Жив же він якось до мене, і не тужив, між іншим.

А з іншого боку сумніваюся, що він би відмахнувся від моїх слів, якби я спромоглась з себе вичавити щось більш зрозуміліше. Але з фрази: «Не їдь!» не так багато сенсу витягнеш.

Чи второпав він те, що я хотіла сказати? Раптом подумав, що мені якась примха в голову стукнула.

Зрештою, подумки махнувши рукою на його можливу реакцію, кидаюся вниз і вибігаю надвір.

Голі ноги миттєво клякнуть від холоду, а вітер здіймає міхуром поділ нічної сорочки. Притримуючи його однією рукою, а іншою затискаючи шаль на грудях, біжу до напівпорожніх казарм, де можна знайти не задіяних в караулі ріддерів і Орана.

На нього я і натикаюся буквально відразу. Пріом якраз направляється в замок снідати.

З моеї плутаної розповіді чоловік мало що розуміє, але загальну суть вловлює і, слава Луду, навіть не думає відмахуватися, а кличе Улліса.

Хлопець нещодавно прийнятий в варту, але встиг себе перед начальством зарекомендувати відповідальним та кмітливим ріддером. У всякому разі, саме так про нього відгукувався Оран, коли розповідав нам з Юфіміею і Гертрудою про своїх хлопців.

Страж швидко усікає, що від нього хочуть, сідлає коня і мчить навздогін Кіану. А у мене трохи відпускає серце, яке досі здавалося стисненим крижаною рукою.

Кілька днів проходять в тривожному очікуванні і неспокої. За що не беруся, все валиться з рук, і в результаті більше заважаю, ніж допомагаю. Але справжнє хвилювання охоплює тоді, коли Кіан не повертається на третю ніч додому.

Дарма я стою біля вікна і вдивляюся в залитий місячним світлом двір. Довгоочікуваний цокіт копит по бруківці так і не порушує його тишу. Іноді відходжу від свого спостережного пункту, роблю пару кіл по кімнаті, але все одно повертаюся до нього і завмираю, знову до різі в очах вдивляючись в темряву. Часом мій погляд зупиняється на опущеній залізній решітці і закритих воротах, тоді я шепочу тихенько про себе: «Відкривайся! Ну ж бо! Давай! Відкривайся! ». Але вони залишаються глухими до моїх благань, і я знову відходжу углиб кімнати, щоб почати неспокійно метатися з кутка в куток.

Ось розумом тямлю, що Кіан цілком міг залишитися ще на день при управлінні, якщо з'ясувати все швидко не вдалося. Затриматися у старих знайомих, з якими не бачився більше місяця. Робота у нього могла з'явитися термінова, від якої не зміг відмовитися. І дружина я йому лише де-юре, а де-факто залишаюся ну якщо і не чужою людиною, то вже точно не тією, перед якою він зобов'язаний звітувати. Та й як би він відзвітував?

Тільки ось розумні і логічні доводи вщент розбиваються об стіну паніки. Я вже готова відправитися в Арклоу на кульгавому однорогому цапові, аби не залишатися тут в невіданні. І ось, коли на горизонті з'являється ніжно-рожеве марево світанку, нарешті чую такий бажаний скрип ланцюгів, що опускають під'їзний міст. Серце в грудях робить кульбіт, а пульс набатом стукає в скронях. Навіть очі міцно-міцно зажмурюю і схрещую пальці, повторюючи, як мантру, слова: «Тільки б він, тільки б він!».

Уважно прислухаюся до гомону у дворі і до дрібного перестуку підков по камінню, так і не наважуючись поглянути.

«Тільки б він. Тільки б він. Господи, прошу, тільки б це був він. Живий і здоровий! » Закушую від напруги губу і наважуюся відкрити одне око.

Кіан! Приїхав! І Улліс! І ще хтось з ними, та в плащі не розібрати.

Тільки це все не важливо. Головне він тут. Цілий. Неушкоджений.

Миттю зриваюся з місця і кидаюся вниз. Серце б'ється переляканою пташкою, готове випурхнути з грудей, ноги перестрибують сходинки, біжать, мов не торкаючись землі, в голові порожньо-порожньо. Тільки одна думка б’ється, пульсує, кричить: «Повернувся. Повернувся. Повернувся! »

Відкриваю стулки дубових дверей і вискакую на вулицю. Навіть не встигнувши подумати, зупиниться, перепочити, та хоч трохи взяти себе в руки і згадати, що я леді, кидаюся чоловікові на шию і ховаю обличчя у нього на грудях.

Кіан застигає кам'яним ідолом, і груди під моєю щокою завмирають на мить, ніби боячись зробити вдих. Цього мені цілком вистачає, щоб прийти в себе, і я швидко відстороняюся, відчайдушно червоніючи і старанно відводячи погляд.

Улліс розуміюче посміхається, Оран зводить очі до неба, нарочито показуючи всім своїм виглядом, що нічого такого і не було, навіть, Зол фиркає і злегка буцає Кіана в спину, мовляв ─ чого встав. А я все боюся подивитися йому в очі. Боягузка.

─ Здрастуй, ─ ледь чутно шепочу.

─ Здрастуй, дружино, ─ трохи хрипко відповідає. І, трохи повагавшись, ніби боячись доторкнутися до мене, прибирає пасмо мого волосся за вухо.

Мимоволі зводжу на Кіана погляд, і в синіх, завжди холодних, очах зауважую нічим не прикрите здивування і вдоволення.

Від його дотику по всьому тілу розбігаються приємні мурашки, і хочеться заплющити очі від солодких відчуттів. А ще продовжити ненавмисну ​​ласку, потершись щокою об теплу долоню.

─ У нас гості, ─ знехотя додає він.

За спиною злегка хтось відкашлюється. Я моментально переключаю увагу на гостя і обмираю, впізнавши в ньому сера Ловара Родеріка. У грудях миттєво спалахує гнів, і мені хочеться задати пару питань моєму дорогому чоловікові. Але, побачивши його застережливий погляд, повертаю собі самовладання.

─ Радий бачити Вас в доброму здоров'ї, леді Айне ─ тонкими блідими губами посміхається Родерік і цілує мою руку, злегка довше, ніж прийнято, затримавши в своїх долонях.