Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

- Настасія, - кличу свою подругу, дивлячись на власну почервонілу руку, - я дістала плани. Де ти?

"- Ну, нарешті! Мені довелося позбутися хвоста. Чому так довго? Я в північній частині, біля підніжжя гори".

Довелося бігти на орієнтир, відчуття, що мене переслідують, підганяло й лякало. Легені просто розривало від болю, давно так не бігала. Весь час обертаюся, хоча погоні начебто немає. Вибігши на невелику галявину, раптом усвідомлюю, що навколо щось невловимо змінилося. Озираюся на всі боки й розумію, що весь цей час була в тому чорному серпанку, але не помічала цього. Можливо, ззовні він і здається непроглядною стіною, насправді всередині все так само, хіба трохи темніше. Навіщо він їм треба?

- Любаво? - чую голос Настасії й розумію, що він звучить не в голові, лише коли бачу білий серпанок на її долоньці, що висвітлює простір навколо неї.

Вона обіймає мене так, що все повітря з легень вибиває. Без зайвих слів віддаю їй плани, але вона лише мигцем дивиться на них і криваві бризки на папері. Нічого не каже і, вручивши папери мені назад, починає створювати з власної крові чорного птаха. Дивні криваві ритуали чаклунів завжди мені здавалися безбожними, навіть жертвопринесення батька в храмі мають менш огидний вигляд, ніж така магія. Вона розсікла свою долоню і чекала, поки кров, утворюючи коло з крапель, накапає на траву. Весь цей час я злякано озиралася, мені весь час здавалося, що от-от сіренькі з кущів вилізуть.

- Усе, готово! - оголосила чаклунка, коли її страшний птах підлетів і забрав у мене плани.

Птах зник у небі, а ми залишилися стояти, як з-за моєї спини на поки що нормальне небо невблаганно насувається темрява.

- І що тепер? - запитую втомлено.

- БІЖИ! - різко вигукнула подруга, і повітря поруч зі мною буквально вибухає.

Вибуховою хвилею, що вдарила в спину, мене зносить у найближчі кущі. Настасія залишилася стояти на ногах, виставивши перед собою руки. Повітря навколо неї мерехтить, напевно, її захистила магія. Підіймаюся насилу, меч важкий, та й не звикла я носити броню, вона теж важить пристойно. У кущах мене не видно, зате бачу, як довкола розповзається темрява, і в якийсь момент із неї виходить справжній монстр. Ці лати, очі у полум'ї, мені здавалося, вони повинні викликати жах, але тільки не в мене. Страх є, він змушує серце стукати у вухах, але не від переляку, а тому, що не знаю, що робити.

- Де підмога? Де вони? Нас, справді, залишили одних? - шепочу, знаючи, що вона навіть на відстані почує.

- Здається, таких, як ти, ваші люди називають "чаклунами". Ну що ж, чаклунко, ти заплатиш за свою сміливість.

Голос монстра змусив тремтіти, адже я знаю, наскільки він сильний.

- Нам потрібно бігти. Ну ж бо, Настасіє, втечім! Ми жінки, що ми можемо зробити їм?

Мій шепіт спотворює голос, нехай руки й стискають меч, я тремчу від страху. Він прийшов сам, чи взяв когось із собою? Хоча і його одного вистачає з головою.

- Перед боєм і смертю біжать лише боягузи, сміливі стоять до кінця, - сказала вона вголос, і мені стало соромно, за те, що стою, сховавшись у кущах.

- Сміливий, нехай і не рівний супротивник - така рідкість для ваших країв, - із сарказмом вимовив монстр, дістаючи з-за спини свій величезний меч.

- Біжи, Любаво, просто біжи, - це були останні слова, що я почула від Настасії.

Спалах від світла її магії на коротку мить засліпив, і ноги самі понесли мене до гори, ніби отримавши прискорення ззовні. Нехай вона й веліла мені бігти, знаю, що це безглуздо. Знаю, що нічим добрим не закінчиться, але все одно намагаюся, бо хочу жити.