Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

— Там де ти розповідала, що не можна приймати від них жодного дарунка?! Невже хтось із предків прийняв?

— Я дотримувалася цієї думки. Арюмор точно створена йотуном і передана тролю. Одного я не зрозуміло до сьогодні, навіщо тролю давати щось подібне смертній людині.

— Отже, потрібно знайти троля який прокляв цю прикрасу?

— Це може зайняти цілі роки або навіть все життя. Я до сьогодні не знайшла нічого корисного, щоб стало в пригоді. І не факт, що той хто матиме силу зняти прокляття з прикраси, захоче це робити, — сумна посмішка лягла на тонкі губи Маргарет.

— Дехто є, хто обіцяє мені допомогти позбутися цієї прикраси. Він зацікавлений в підвісці. Є ще дещо, що я тобі не розповіла. В цієї прикраси є щось типу душі, чи щось такого, — Яна вкотре торкнулася прикраси на шиї. — Мені снився сон, принаймні я була в цьому впевнена. Але зі снів не можна нічого принести, — Левіна потягнулася до сумочки й дістала кістку, яка слугувала підтвердженням. — Я розмовляла з юнаком і він мене застерігав, а ось це… — грудка смикнулася в її горлі, — ця кістка належала точно одному із родичів татової лінії.

Варто було Яні продемонструвати доказ, як той в буквальному сенсі спалахнув зеленим вогнем, а після перетворився на горстку золи.

— Це небезпечно. Твій сон був зовсім не сном. У світі існує безліч створінь, безліч паралелей, і скоріше за все ти опинилася в одній із них. Можливо в прикрасі заточений хтось, хто несе певну задачу, — задумалась Маргарет. — Я звісно можу бути теорія, але так пояснюється чому смертна людина може бачити більше, володіючи цією підвіскою.

— Чому ти раніше мені цього не розповідала, але історії, які слугували казками на ніч?

— Я хотіла для тебе нормального життя, а не цього всього. Сподівалася до останнього, що зможу захистити тебе.

— Зрештою все сталося як сталося.

Чомусь Яні пригадалися слова Владислава: «від долі не втечеш!»

Різко Маргарита підвелася зі свого місця, її очі округлилися, а шкіра стала буквально блідим полотном.

 —  Запам’ятай, нікому не можна вірити! Яна тікай! — шалено викрикнула тітка, підскакуючи до племінниці.

Стіни та вікна здригнулися в кухні від реву істоти, яка буквально вдерлася до їхньої оселі, з’явившись нізвідки. Істота була ні людиною, ні звіром. Неймовірно високого зросту з величезною кудлатою головою, та закрученими баранячими рогами, жахливими білими зубами та широким ротом, розріз якого був від вуха до вуха. Він мав людську подобу – руки, ноги, тулуб, але це була не більше ніж форма. Його криваво-червоний язик висовувався, мов у змії, а його рев закладав вуха. Яна не знала, що це за істота, але він був не менш страшнішим ніж троль, той що тримав її в гаражі.

— Чого заклякла, я ж сказала тікай! — прокричала тітка, буквально пхнувши Яну зі стільця, щоб та прийшла до тями.

Минає ще секунда, перш ніж Левіна приходить до тями й усвідомлює, що місце на якому вона сиділа, саме в нього істота поцілила руйнівним ударом. Його кулак бив, мов молот.

— Я прийшов за нею, — просичала істота, звертаючись до Маргарити. — Ти мені не потрібна.

— Тільки через мій труп, ти доберешся до моєї племінниці!

Тітка схрестила пальці, викрикуючи заклинання, яке  відсунуло істоту, але не на велику відстань. Маргарита була знервованою, а Яна переляканою.

— Тікай, чого ти чекаєш? — сердито гаркнула вона знову до племінниці. — Я не зможу його довго стримувати!

— Ти для мене не більше комахи! — заревіла істота, після чого він різко наблизився до Маргарити й схопив її своєю кремезною рукою за голову, підіймаючи в повітря.

— Відпусти її!

Яна знала, що немає магічних здібностей, але вона не могла втекти й залишити тітку, єдину людину в цілому світі, хто був їй родиною. Кинувшись на допомогу, істота з легкістю збила Яну з ніг, відкидаючи її буквально до стіни.

— Спочатку поласую цією комахою, а тоді займуся тобою, — зареготала істота.

Від потужного удару, Яна відчула як зі скроні в неї почала стікати цівкою кров, в голові заморочилося, а зір був не стабільним. Адреналін змушував її підвестися, але тіло було слабким, мов з нього витягнули всі сили.

Левіна бачила як тіло тітки смикалося, та коли істота розкрила свою пащу,  із тіла Маргарет почала витікати життєва та магічна сила блакитного кольору, що нагадувала димку туману. Істота годувалася, ласуючи Маргаритою.

Минає вічна секунда, перш ніж з’являється постать Владислава. Яна не в змозі підвестися, її зір повністю мутніє. Зелений спалах, розмитий спис та статуетка замість істоти, а ще нерухоме тіло тітки яке падає на підлогу мов мішок з картоплею, це все що запам’ятовує Яна, перш ніж повністю втратити свідомість.