Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Лілі стояла, все ще покручуючи в руці невідому мені річ. Я підійшла ближче, щоб розглянути її. Це була металева кулька, розкреслена лініями і візерунками.

– Вітаю, ти спіймала снітч. Когтевран перемагає.

– Чому це Когтевран? – з повною серйозністю обурилася дівчина.

– Ну, а хто з нас найрозумніший? – знизала плечима я. За її виразом обличчя стало зрозуміло, що гострий розум вона не вважає своєю головною гідністю. – Не дуйся. Скажи тоді сама, який факультет обираєш.

– Звісно Слизерин.

– Слизерин? – у мене навіть щелепа відвисла.

– Ой, благородних і добросердих грифіндорців ніхто не питає, – тон був награно зарозумілим, але в очах у неї танцювали бісики.

– Що це? – після короткої паузи, вказала я на маленьку сферу в її руках.

– Аурозатор. Один із артефактів-подавлювачів. Такі малюки, – Лілі підняла кульку на рівень очей, – використовуються для повного подавлення аури. Пам'ятаєш, я казала, що на предметах завжди залишається слід від наших аур. Так ось ця штучка не дає цьому відбуватися. Вона блокує можливість усіх речей на території, що охоплює, поглинати чужу ауру.

– Тобто на всіх меблях та особистих речах у цій петлі немає навіть найменшого сліду аури тієї людини, яка вбила старійшину й підставила мене?

– Так.

– Тому шукачі нам більше не помічники, – зрозуміла я. – А чому ти сказала, що за цю річ можна вбити?

– Такий подавлювач дуже велика рідкість. Виготовити його складно. Для цього вдаються до сили кілька десятків відьом, магів, стихійників та ще чорт знає кого. І створюють їх лише за дорученням ковена та в обмеженій кількості. Здебільшого їх використовують у фірмах, закладах освіти, іноді у великих готелях та ресторанах для нормального існування сфарів. Щоб ми не відчували дискомфорту і наша сила не виходила з-під контролю через чужу ауру навколо. Один такий малюк може забезпечити «енергетичну чистоту» великої будівлі. Необхідність у таких артефактах просто колосальна, але доступна лише місцям із великим скупченням володарів магії. Решта ж: кафе, магазини, салони – задовольняються постійним наймом відьом для очищення слідів аури. І ніколи аурозатори не використовуються у побутових умовах. Це те ж саме, що щодня пилососити вулиці: складно, дорого, неефективно і не має жодного сенсу.

– Добре, – видихнула я, – припустимо цей аерозоль…

– Аурозатор, – поправила Лілі.

– Хай так, – відмахнулась я. – Ця штукенція не давала залишати ауру на речах в цьому приміщенні, але ми ж сюди прийшли теж по сліду аури. То чому не використати його ще раз, щоб знайти незнайомця?

– Вбивство вимагає дуже сильної магії і, відповідно, залишає по собі помітний слід. Його легко зчитати та простежити, але він не постійний. Це як пляма на одязі – після прання її як і не було. Сьогодні він ще видимий, але за кілька днів цей слід зникне. Маг телепортувався – прямий слід втрачено. А це надто велике місто, щоб та група учнів змогла прочесати його за час, що залишився. Необхідно або звузити радіус пошуку або надати зліпок цілісної аури.

– Зліпок аури?

– Щось типу портрета або відбитків пальців у тих, хто володіє магією. У безпосередній близькості до об'єкта або, у крайньому випадку, з чіткого сліду на речах, ауру фіксують і роблять зліпок, який ніколи не зруйнується. Якби він був у шукачів, вони змогли б спробувати відшукати того чоловіка, а так….

Лілі не закінчила фразу, але суть була зрозумілою. І всьому виною якийсь аерозоль чи як його там.

– Це, – я кивнула на маленьку кульку в її руках, – і справді дуже крута штука.

– Не журися. Давай оглянемося, може зможемо знайти щось корисне.

Я не вирізнялася особливими детективними здібностями, але куди подітися – вирішила окинути поглядом цей барліг. Повільним перевалочним кроком я пройшла вздовж великого дивана, потім провела пальцями по холодному дереву столу, заваленого купою паперів, зрештою мою увагу привернув стенд, що висів на голій бетонній стіні. Ось це вже цікава картина.

На великій дерев'яній дошці канцелярськими кнопками було прикріплено фото людей. З самого верху рівним рядком висіло десять портретів – усі чоловіки. По середині знову група чоловіків, тільки вже більша кількість. Майже з самого низу фотографії були поділені на три групи. Перші – десять жінок, другі – десять чоловіків і у третій десятці були як чоловіки так і жінки.

Поки я зацікавлено розглядала зображених людей, Лілі непомітно підійшла ззаду.

– Дивись, що я знайшла.

Я розвернулась на її оклик і побачила, як в мене летить щось невелике та чорне. Рефлекторно я спіймала річ і, тільки коли покрутила в руках, зрозуміла що це.

– Мій рюкзак! – радісний вигук вийшов навіть голосніше ніж я очікувала. Рвонувши змійку, я почала активно переривати весь вміст. – Не можу повірити – все на місці. Навіть телефон. Він що був тут?

– Ага. Думаю, цей мужик забрав його, на випадок якщо доведеться тебе шукати. На ньому багато твоєї аури.

Тут дівчина підняла погляд і подивилася за мою спину.

– О-о-оу, – зацікавлено протягла Лілі. – Дошка пошани.