Читати книгу - "Мої сімейні обставини, Анна Лерой"

Левіс смикає невидимий для мене шнур дзвінка, і в глибині будівлі лунає довгий низький дзвін. Майже відразу ж з'являються ледь чутні через двері шарудіння, звуки кроків, скрипи, перешіптування і металевий скрегіт. Здається, на нас не чекають. Або, може бути, навпаки: такі гості, як ми, вимагають особливої підготовки. Левіс завмирає біля входу, притулившись плечем до стіни, а я роблю кілька кроків убік і оглядаюсь.

У відьомських вежах я бувала не так часто, як в тому ж Пташиному дзьобі. Власне, мені робити нічого серед тутешніх жительок — дорослих відьом: випадкових мандрівниць, найманок, які очікують наймача, експериментаторок, торговок або просто одиначок. У будь-яких відьомських вежах здають нужденним кімнати і лабораторії, тут утворюються крихітні, в порівнянні з ковенами, громади. Відьми діляться досвідом, але не приймають ніяких обітниць.

На перших поверхах зазвичай відкривають крамниці настоїв, зіллів і амулетів. На стінах часто вивішують оголошення і список послуг, що надаються. Такі ж точно вежі височіють на сході Віцці.

У моїх землях умови, на яких надаються послуги відьом, завжди визначалися територіальною радою та рішеннями Флейм. Батько особисто стежив за тим, щоб цьому кварталу приділялося достатньо уваги.

Колись, можливо, так і було. Але зараз я з подивом виявляю зневіру і сірість. Колись рясно квітучі кущі троянд пожовкли і засохли, магазини закриті, а вивіску на вежі — «Обитель орлиці» — ледь можна прочитати.

Що тут сталося? Адже квартал відьом — це веселе місце, що ніколи не спить! Там літають з вікон дівчатка і поважні пані, різнокольорові іскри розсипаються з дахів, киплять зілля, в коридорах чутно, як співають то пісні, то закляття. Зазвичай вежі прикрашають дивовижні квіти. У кузні у дворі палає вогонь, гуркоче відьомський молот — і плавляться особливі метали для амулетів. У декорованній оксамитом і медіарськими свічками крихітній кімнаті відвідувача можуть налякати і обнадіяти, передбачивши майбутнє. А за стіною сучасно вдягнена відьма красивим почерком оформить замовлення на знищення гризунів і шкідників на полях. Цей квартал завжди живий і енергійний!.. Був.

— Проходьте.

Скрип дверей відволікає мене від роздумів. Я навіть не встигаю побачити, хто саме запросив нас увійти, так швидко ховається відьма в темряві коридору. Левіс хмуриться, я відверто дивуюся. Але ми тут у важливій справі. Знизавши плечима, я першою прослизаю всередину вежі, а слідом за мною і брат.

Після яскравого сонця мені складно звикнути до напівтемряви. Але коли перед очима припиняють танцювати білі плями, я дивуюся ще раз. Нас зустрічають четверо: молоді, не старше мене, відьми, обвішані амулетами, вони насторожено дивляться і мовчать. Їх погляди говорять багато про що. Я побоююся зробити крок, тому що не впевнена, як вони відреагують. Відьми готові до нападу, готові захищати себе і те, що позаду них. Їх дім. Але це не просто рішучість, це, швидше, страх. Хоча чого можуть боятися відьми?

— Доброго ранку, Осяйні, — повільно вимовляю я і ввічливо схиляю голову: — Ми прийшли до вас із добрими намірами.

— Просто ранок, Заступнице, — з-за спин присутніх з'являється зовсім літня дама у традиційній старомодній сукні. Майстерна вишивка відволікає мене всього лише на пару миттєвостей. Але потім я піднімаю погляд на обличчя головної відьми і розумію: вона теж налякана. Так, що навіть не може приховати свій страх. 

— Осяйні, нині ми прийшли не вимагати, а просити. Чи дозволено нам, спадкоємцям земель Флейм, побачити вільну відьму на ім'я Карисса? — скоромовкою промовляє Левіс.

Певно, він вирішив наслідувати мій приклад. Архаїчна манера спілкування відрізняється розпливчастими фразами і пишномовними зверненнями, але вона чудово підходить для того, щоб знизити рівень напруги, коли обидві сторони надто нервуються. Щоб підтримати Левіса, я торкаюся пальцями його зап'ястя. Але ми чекаємо недовго.

— Дозволено, — киває літня відьма. — Моє ім'я — Дарина, я керую «Обителлю орлиці». Ворожіння сказало, що ви прийдете. Проходьте.

— Навіщо тоді ці заходи? — вже більш вільно питаю я. Страх в очах відьом нікуди не подівся, але ось відчуття жахливого зосередження розвіялося.

— Тому що на Каріссу вже були напади. Один раз її намагалися викрасти на вулиці, другий раз хтось зважився залізти в башту, але не зміг, — Дарина зупиняється і повертається до нас обличчям. — Був і третій раз. Хтось вчинив замах, намагаючись скоїти підпал. Ось від чого такі заходи!

— Ви зверталися до правоохоронців?

— Заступнице, — сумно посміхається відьма. — Подивіться на вежі і подумайте. Кому ми взагалі потрібні? Особливо, кому потрібно захищати відьму, яку і так звинуватили в бездіяльності?

— Але, а як же мінорки? Здається, Карісса належить до цього ковена.

Мені ще раніше здалося дивним, що відьма, яка вступила до ковена, прийшла шукати притулок у вежі, де приймають одиначок. Мінорки, звичайно, славляться своїм буйним характером і суворістю, але у них не прийнято кидати людей в біді. У цьому-то і суть ковена: він рятує тоді, коли вже ніхто не заступиться.

— Вона сама пішла, — Дарина несхвально хитає головою. — Ми їй казали, що це не найкраще її рішення. Але то був її перший контракт, на неї тиснули слідчі, і такий жах довелося пережити... Ось її кімната. Я скажу їй, що ви прийшли.