Читати книгу - "Виходь за мене, милий, Міа Натан"

Він знову досить довго мовчав. Цього разу не витримала я:

- Зрозуміло. Потім поясниш. 

- Не думай нічого такого. Я з нею не сплю.

- Безсонні ночі значить.

- Значить, що я з нею не займаюсь коханням.

- Просто трах.., - я перервала себе на півслові. - Добре. Проїхали. Дійсно, поговоримо, коли ти повернешся. До речі, коли ти повертаєшся?

- Завтра пообідді.

- Зрозуміло. Ну, що ж! На добраніч!

Я не стала чекати відповіді та швидко відключилася.

- А нас з тобою чекає довга ніч, - звернулась я до пляшки з ромом. - Сподіваюсь, ти допоможеш мені заснути.

Мені таки вдалося трохи поспати. Ну, як поспати? Таке. Коли наче спиш, а потім зразу ні. Бо щось гостре і болюче кольнуло в серце й розбудило. Тільки заспокоїлася та заснула - все повторюється знову. Але хоч так.

З тяжкими думками, важким серцем та заспаною фізіономією зранку я приїхала на роботу. 

Томас уважно подивився на мене та запитав: 

- Важка нічка? Ти хоч спала? Може, краще їдь додому?

- Ні, все ОК. Не хвилюйся, я можу працювати.

- Угу! Не сумніваюсь. Хіба що підлогу мити. Та й то не факт.

- Факт, що ти зараз мене намагаєшся образити!  До чого б це? Чи не до сварки?

- Що? Ти надумала сваритися з босом?

- А ти мене як бос відправляєш додому чи як мій друг?

- І те, і друге.

- А чи не буде таке ласкаве і те, і друге випити зі мною кави?

- Навіть приготую тобі.

- Дякую, добрий чоловіче!

Про те, що сталося вчора у ресторані чи про те, як пройшла моя минула ніч Томас не згадав ні словом. Мудрий хлопець!

Попри те, що мені дійсно дуже важко працювалося, я щосили намагалась, як то кажуть,  не вдарити в бруд обличчям. Давалась взнаки безсонна ніч. Та найбільше виводило з рівноваги постійне очікування дзвінка Максима. Я чекала, коли він зателефонує і скаже: "Привіт! Я вже прилетів! Побачимось вдома." Хотіла почути його голос і водночас боялась того, що буде далі. Я не знаю, чого саме. Але цей бісів страх не відпускав мене цілий день. А до вечора рівень тривожності майже досягнув червоної позначки "Панікую". До всього до кінця робочого дня Максим так і не зателефонував.

Я декілька разів поривалась запитати у Томаса, чи дзвонила Аніта. Але кожен раз зупиняла себе. Також, не хотіла перша набирати Максима. Спочатку думала можливо рейс затримується або перенесли, але на онлайн-табло аеропорту нічого подібного не зазначалось. Тоді почала сердитись. Якого біса! Можна ж тримати мене в курсі, що відбувається! Хоча б повідомлення кинути, коли є змога. Врешті решт перед тим, як йти з офісу, таки набрала Максима. Але він не взяв слухавку.

Томас додому не збирався. Сказав, що мусить до завтра завершити одну справу. Зголосилася йому допомогти. Він глянув на мене, як на якусь кумедну дивачку, типу "куди тобі ще комусь допомагати, допоможи хоча б собі", натомість сказав:

- Дякую, сонечко! Але я повинен сам. Їдь додому!

Я таки його запитала:

- Аніта тобі вже дзвонила?

- Так. Вони приземлились за розкладом. А що Макс тобі не телефонував?

Ось саме через це запитання я й не хотіла цікавитись у Томаса щодо Аніти. Я тільки стенула плечима.

- Бувай, Томас! Не засиджуйся допізна.

- Бувай, Катю. Не переймайся так. Усе буде добре.

Знав би він настільки все буде не добре!

Я вийшла з офісу й буквально зразу піймала таксі. Я не зрозуміла, що саме, але щось у цій машині видалося мені дивним. Вже коли опинилася в середині, зрозуміла - тоновані вікна. Для таксі в Гонконзі це рідкість. Власне, я бачила таке вперше. Ще більше мене здивувало, коли на наступному світлофорі двері таксі відчинилися й на сидіння поруч зі мною гепнувся кремезний чолов'яга спортивної статури.

Я тільки відкрила рота, аби поцікавитись, якого, власне, біса  й що взагалі відбувається, як він схопив мене своїми величезними лапищами та затулив мені рота долонею.

- Не пручайся і не верещи! Інакше, буду змушений зробити тобі боляче! 

А от тобі дулю на всю харю, щоб ти мене так просто схопив! Я спробувала вкусити його за долоню, сіпнулась до дверей й отримала удар під дих такої сили, що мало не втратила свідомість. Якийсь час лише хапала повітря ротом, світ моловся перед очима, таке враження нутрощі рвалися назовні, теж дихнути кисню. Почула як водій сказав здоровидлу:

- Ти що, дебіл? Легше з нею. Не прибий. 

- Так я ж легенько. Ти ж бачив, яка вона шустра. Ще й за руку цапнула.

- Пістолет тобі навіщо?

Я відчула дуло пістолета, що боляче втислось мені під ребра.

- Ще раз сіпнешся, так просто не відбудешся. А знаєш що, давай для надійності надінемо кайданки.