Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

А: — І тут ми виходимо на таку стежку, на якій ти можеш протиставляти мою публіцистику в окремих її проявах якимось моїм глибшим, глибиннішим засадам як письменника. Але публіцистика пишеться на потребу дня, вона випливає з певних ситуацій, пов’язаних безпосередньо з політикою, з її актуальним, поточним моментом. У своїх публіцистичних писаннях я завжди передбачаю, що це, крім звичайних читачів, прочитають і якісь державні управлінці. Можливо, серед них є такі, що прочитують кожну з тих моїх колонок і десь там щось у себе систематизують. Тому я ніколи не відкидаю можливості, що в такий спосіб якийсь із моїх текстів і справді може впливати на зміни дійсності. Часом це і в коментах проскакує.

— Та вони ж ніколи не пишуть коментів.

А: — Вони, мабуть, ніколи не пишуть коментів, але я вже неодноразово чув, як щось там бралося до уваги, обговорювалося…

— В сенсі: «Отут Юрко був неправий».

А: — Ну хай навіть так. Назовіть мене тепер хоч отим Платоном, який схиляється до вуха тирана і щось йому намагається нашепотіти. Хоч я сподіваюся, що не нашепочу йому чогось поганого, як Платон. Але це є намагання викликати когось із тих, від кого залежать рішення, на безпосередній діалог. Це ніби спонукання текстом до певної дії. Тобто писання тексту як намір спричинити якийсь доволі конкретний відчутний наслідок уже в найближчому часі, в теперішньому. Але, говорячи про це, я, повторюю, обмежуюся винятково періодичною публіцистикою. Це справді частина моїх писань, але, скажімо так, не найголовніша.

— У чому я бачу цінність твоєї публіцистики: у тому, що ти як письменник вмієш вловити невисказане, вмієш вловити настрої і вернути людям їх пояснення через свою публіцистику.

А: — Маю надію, що якось так.

— І ще я тобі можу навести хоча би приклад Лема, який захопився «Московіадою», де ти вловив ключові моменти краху старої системи. Тому мені здається, що ти применшуєш значення — в плані впливу — ще й своїх художніх творів.

А: — Було би погано, якби я його перебільшував.

День третій

[12 серпня 2017]

— Що у нас сьогодні? П’ятниця?

Б: — Знову?

А: — Субота!

Б: — Скорочений робочий день, так що питай швидше. Хіба би організатори забули нас звідси вивезти…

— Тема така: критерії доброї літератури, доброго тексту. Можемо про це поговорити?

А: — Поки що дуже абстрактно звучить, як на мій погляд.

— Є, наприклад, премія, ти в конкурсній комісії, за якими критеріями оцінював би тексти: який кращий, який гірший?

Б: — Я вже кілька разів виходив зі складу різних журі через незгоду з результатами голосування. Ну, бо з якої радості я маю потім комусь пояснювати, чому виграла така-то книжка, якщо я особисто був проти? Але цей досвід на практиці підтвердив те, що теоретично і так усі давно знають: ми живемо в часи відсутності спільних критеріїв. Колись Володя Єшкілев знайшов гарну формулу: діти різних конвенцій… Потерпіть секунду, а я скажу два слова ніби не до вас, а до юних учасників Літшколи. Попередня велика історична епоха Нового часу дала нам у більш-менш хронологічному порядку кілька напрямів. І в межах кожного напряму формувалося відносно спільне уявлення про те, що є в мистецтві добре, а що погане. Уявлення ці періодично змінювалися, але доки панував якийсь напрям, доти панували його методи і смаки: класицистичні, романтичні, реалістичні, модерністські. Тобто якби ми жили в часи котрогось із тих напрямів, то я би легко назвав його критерії і сказав: ось так пишіть — і будете молодці. Але ми живемо в постновочасну епоху: напрямів більше нема, загальних конвенцій нема, повна естетична роздробленість, кожен покладається на власні — часто цілком випадково сформовані — смаки, і тому постійно виникають ситуації, коли якусь книжку одні критики оголошують шедевром, інші обзивають найгіршими словами, а ще інші взагалі не зауважують.

А: — Думаю, що Орестові більше йдеться про якусь особисту суму критеріїв. Необ’єктивну. Так я це розумію? От як би я поставився до невідомого мені зовсім автора або, скажімо, автор зашифрований, оскільки це анонімний конкурс. Зараз спробую щось намацати. Критерії доброго тексту, гаразд. Позаяк мій читацький досвід уже страшенно довгий — ну, страшенно, може, ні, але, скажімо так, доволі довгий: читачем тих чи інших текстів, літературних, я є, грубо кажучи, років десь 53, то в мене трохи постиралися певні, як би їх назвати, детектори чи…

— Рецептори.

А: — Рецептори, так. І мене дуже важко чимось направду здивувати, заскочити зненацька. Тому для мене такий критерій доброго тексту — коли автор примудряється все-таки це робити, весь час мене дивувати, і дивувати в позитивному сенсі, звичайно. Тобто я бачу, що це написано художньо, сильно, стильно, і водночас це ходи, яких я не очікував. Поєднання цих двох речей — майстерності з неочікуваністю. Цей критерій поширюється й на поетичну форму, і на прозову. Це, може, десь перегукується із тією максимою, що її сформулював один із латиноамериканських, а може, й португальських поетів (на жаль, імені зараз не згадаю): «Поезія — це коли два слова зустрічаються між собою вперше». Це, безумовно, максималістично. І це, безумовно, метафорична дефініція. Її не можна в жодному разі сприймати буквально. Але ми ж розуміємо, що він хоче сказати. Йдеться про свіжість, про принципову новизну поетичного