Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Дарина Люта

осінь 2012 року

– Я так не граю! – обурилася лялька чоловічим голосом, досить знайомим.

Вуаль злетіла з її голови, і показалося чоловіче вузькооке обличчя.

– Ви маєте кричати й тікати від мене! – обурився він так, наче має на це право.

– Ви всі тут з привітом, чи не так? – оглянулась на блондина, що відверто сміявся з хлопця.

– Ти в що вирядився, дурень?

У нього приємний сміх, коли не сміється з мене. Краєм ока помічаю, як він наче спеціально відступає від мене на пару кроків.

– А що мені не личить? – спитав тоненьким жіночим голоском хлопець в платті й послав блондину повітряний поцілунок.

– Так от хто в Марго речі краде, – ухиляючись осудливо помотав головою блондин. – Не знав що у тебе такі смаки.

– Йой, тихо ви! Раптом вона почує?! – зашипів на нас хлопець і стукочучи підборами поквапився підійти до нас ближче. При цьому він кумедно підтримував низ сукні, а його ноги скривились в букву «о» в спробі втриматись на височенних шпильках.

– Навіщо ти взагалі так одівся? Я щось про тебе не знаю, в тебе помінялись смаки? – глузував блондин, посміюючись.

– Глядячи на тебе – дуже в цьому сумніваюсь, – мигнув блондину любитель перевдягання, після чого обернувся до мене. – Я просто хотів її налякати.

– Мене? – примружилась, поки він досить єхидно і нерозумно хрюкнув від сміху.

– Бачила б ти свої очі, коли я повернув на тебе голову, – його противний сміх тільки роздратував. –  Ти так смішно закричала!

– Навіщо взагалі було робити такі моторошні речі?! – попробувала стукнути його у плече кулаком, та він вчасно відскочив. – Ти хоч знаєш, як я злякалася? Це не смішно!

– О, ні! Це було дуже смішно, я ледве зі сміху не помер! – зареготав хлопець. – Жаль я фотоапарат з собою не взяв, воно того варте було. У тебе було таке дурнувате лице!

Він знову засміявся, та в цей раз я встигла наступити йому на туфлю. Він навіть ображено губи надув, ніби він ні в чому не винен. Те ж мені комедіант.

– Навряд чи воно було дурнішим, ніж зараз, – усміхнувся Кай,

– Ах ти... – я знову занесла на нього руку, але він так подивився на мене, що стукнула любителя дурних жартів. – Коли ти взагалі зміг непомітно увійти до тієї кімнати?! Як? Я взагалі не чула, щоб хтось заходив.

– Ніяк! – хлопець вельми задоволений собою, почав посвячувати нас у свій план. – Поки ти намагалася втекти від нашої Великої Мами, я прослизнув у її кімнату і позичив у неї речі, потім сховався в ляльковій кімнаті. Якщо чесно, мені й самому там було ніяково... Усі ці ляльки... – він зробив перелякане обличчя, а потім далі зловтішно посміхнувся. – А потім я думав, що ти мене одразу помітиш, але ти така боягузка, що сховалася під ковдрою, і ніяк не могла помітити, що я рухаюся! У цьому я прорахувався, довелося чекати кілька годин, поки ти встанеш.

– Жарти в тебе дурні, і сам ти дурний! – двоє хлопців сміялись над мною, наче вернулась в шкільні часи, неприємно.

Потім вузькоокий почав показувати все в обличчях. Стало ще гірше, Кай мало на підлозі не валявся. Поки мене раптом зрозуміла:

– Стій, ти, що був там увесь час? Увесь?!

– Авжеж, – сміючись, відповів хлопець. – Ти навіть цього не зрозуміла, дурненька.

– Ні, я не про це, – відмахнулася я від його невтішного зауваження. – Виходить, ти був там весь час? Навіть коли Марго мене перевдягала?

От і навіщо я про це спитала? Щоки, а ж горять від сорому. Вузькоокий ще більше засміявся, а потім подивився на брата і різко припинив. Кай підійшов і схопив його за шию, обіймаючи.

– Кириле, я тобі співчуваю! – хлопець обійняв його за шию, так що почувся хрускіт кісток. – Як тільки твої очі не згоріли від вигляду цього страховиська! Мені на неї та в одязі боляче дивитися, а ти бідний, напевно, очі собі виколоти хотів, щоб не бачити цю безформну тушу.

– Безформну тушу?! – повторила, не вірячи своїм вухам.

– Так, так, – прохрипів Кирило, намагаючись вибратися з жарких обіймів брата, – це було жахливо, я відвернувся одразу ж!

– Дурні, – процідила крізь зуби склавши руки на грудях. – Наче мені на вас приємно дивитись.

– Гей, а ти чого голий? – раптом скрикнув здивовано Кирило. Можливо він так хотів позбавитись жарких обіймів брата, що в нього вийшло. Чомусь брат в платті та на шпильках більше смутив любителя ходити голяком, чим я.

– Ти тільки зараз це помітив?! – нагадала любителю перевдягатися його ж слова.. – А мене ще дурненькою називав.

– Почекай, до мене дійшло! – раптом дико зрадів хлопець, ігноруючи мої слова. – Невже, вовчі інстинкти взяли гору, а Кай?

– Замовкни, – проричав той, хапаючи брата знову в «дружні» обійми. Щось захрустіло, вузькоокий почав стогнати, що йому боляче. – Я просто з душу вийшов.

– А рушник де? – хором запитали ми з вузькооким, в пух і прах розваливши його версію.

– Не знаю, – відмахнувся Кай і стиснув брата сильніше. – Нам із тобою час на розминку, потрібно терміново дещо обговорити.