Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Я не пам’ятаю ім’я жінки, в яку входив. Я її ні разу не бачив, та й не знаю, де її шукати. Може, то було кохання, але привиди переслідують через тугу, а в мене її немає. Може, то було не кохання — або я не привид. Або ж моя туга — не за нею. Хто просить льоду у вино? Чи знала вона, що він чекав мене за дверима? Хтось назвав мене калічним павуком із членом. Не персонал готелю: їм слово «калічний» не відоме. Може, той, хто зрадів моїй смерті? Я не пам’ятаю його обличчя.

Перша віце-міс відштовхує чоловіка і сердито шепоче: «Добре, що я не забула про сперміцидну піну». — «Ти... хіба... не знаєш? — шумно пихкає він. — Контрацептиви — це змова, щоб знищити чорношкірих!» — і регоче. Потім перекочується на спину і пестить себе. Я б не проти забратися всередину нього — і хапнути хоч дещицю від його кайфу, та вже біля його ніг чую носом дух понад сотні мерців. Десь розбивається склянка, і вони здригаються. Її сорочка задерта над грудьми, і вона її опускає. «Прибити б того кота і тебе разом з ним!» — бурчить він і встає. Я спостерігаю, як товстий живіт перестає трястися, а щоки — роздуватися; його волосся навіть від сексу не скуйовдилося — прилизане, як у Залізного Дроворуба. Але дивлячись на нього, мені хочеться жити, злягатися, старіти.

Меблі для спальні вона підібрала, вочевидь, сама: шишечки, вигини, різьблення у вигляді виноградної лози. Зі стелі звисає протимоскітна сітка. У кутку ховається телевізор; двері у ванну відчинені, але світло не ввімкнене. Він завжди вважав збоченцями людей з відчуттям стилю та краси. Я пам’ятаю, як, від’їжджаючи, він сказав це стосовно одного з членів партії. Я ніколи не поділяв цю його неприязнь до естетизму, бо щороку бачився з Ноелом Ковардом[162] і називав його «дядечком» (як і його супутника).

Чоловік, який убив мене, тягнеться за пістолетом, що лежить напоготові на столику біля ліжка; при цьому його штани залишаються валятися на підлозі. Перша віце-міс вказує на них, але він жартує, що немає сенсу вдягатися — аж раптом там на нього чекає вільна печерка, — і йде в сусідню кімнату. Я хотів би лишитися з нею, бо мені цікаво, як вона відреагує на його слова.

У вітальні — чоловік, якого я ніяк не можу пригадати. Вітальня схожа на цвинтар: від неї тхне мертвяками. Смердить і від гостя. Він схожий на чорношкірого, а може, на азійця, а можливо, це тіні змінюють його личину. Я вже відчуваю запах його смерті. Він кашляє в склянку і каже:

— А я думав, що тут вода.

— Ти що, не знаєш, яка на вигляд пляшка білого рому? Чи ти читать розучився?

— Питать? Я спершу ковтаю, а потім питаю.

— Я кажу «читать». Чи-та-ти!

— Та я недочуваю. Забагато було бах-бах-бах, знаєш.

— Як, бомбоклат, можна сплутати ром з водою?

— Я не знаю. Раз вода у пляшках, значить, тут живуть заможні. Багацько всього, братане, у вас тут. От гівно, невже тобі тре’ така розкіш? Нескромно якось.

— Ти чекаєш від мене скромності в моєму власному домі? Чи бачиш тут щось таке, чого ще ніколи ніде не бачив?

— То ось як багатенькі заговорили...

— А бідненькі хай миються й воду п’ють біля колонки. Ти що, хочеш побалакать про класові проблеми? Як ти, бомбоклат, проліз до мене додому?

— Через двері.

— Як ти...

— Та го’ тобі. Скі’ки мо’на цих «як»?

— Хочеш побалакать про «як»? Можем побалакать. Як ти, паршивцю, проліз до мене додому... чекай... о третій ночі? Тобі скільки разів казано, що нас разом на публіці ніхто не повинен бачити?

— Ніколи не знав, що твоя спальня — на публіці. Як там господинька? Судячи зі звуків, зовсім недавно вона все робила приємно. Реально приємно.

— Слухай, чого тобі тре’?

— Знаєш, який сьо’дні день?

— Гм-м-м. Гм-м-м. Я ставлю на третє грудня. Тобто день, що йде за другим грудня.

— Ой, хва’ викаблучуваться. Ти ж знаєш, із ким говориш.

— Ні, це тобі краще пам’ятати, з ким! Влазиш до мене в дім, наче довбаний щур. Тобі пощастило, що Равід узяв відгул, інакше ти вже був би трупом. Зрозумів? Трупом.

— То я щасливчик...

— Я йду спати. Виходь так само, як увійшов.

— Я тут подумав...

— Не муч себе думками.

— Що?

— Бачте, думав він.

— Мені гроші тре’а.

— Гроші йому тре’а.

— Післязавтра.

— Завтра вже настало.

— Ближче до вечора.

— Я вже тобі сказав: не знаю, про що ти верзеш. Я не знаю про це нічого, і взагалі, я тебе майже не знаю. Папа Ло — єдиний, кого я там знаю.

— Отакої? Там? Тепер це вже там називається? Арті Дженнінгс ніколи не розмовляв, як ти.

— То ви з Артуром теревенили? Мені відомо з авторитетних джерел, що тепер він не надто балакучий.

До кімнати заходить загорнута простирадлом перша віце-міс:

— Пітере, що тут за шум? О Бо...

— Господи!.. Жінко, перестань репетувать і йди спати! Не кожен ніґер — злодій.

— Ну, мо’ цього разу твоя дружина має рацію.

— Пітере?

— Сказано: йди спать!

— Оце грюкнула... Аж наче весь будинок здригнувся. Доступ до поцьки на сьогодні вже закрився?

— Схоже, ти вчив науку поводитися з жінками в тому ж місці, де й стріляти? Дверима вона грюкнула, щоб ми не думали, ніби вона підслуховує. Повторюю для глухих. Я сказав: вона грюкнула дверима, щоб ми не думали, ніби вона підслуховує з того боку. Коротше, вона пішла.

— Ну ти й довбо...

— Стули пельку.

— Сьо’дні час розплатиться. Цього не зміниш, як би ти не хотів...

— Я вже сказав: не знаю, про що ти. І, звісно ж, не розумію, чому така потреба в грошах, адже Джосі Вейлз лише два тижні тому літав до Маямі. А знаєш, звідки я знаю, що тобі не тре’ срані гроші? Бо ти літав тільки на один день. Повернувся ти, здається, рейсом о сьомій?

— То було невеличке дільце.

— У тебе дрібних не бува. Або ще одна твоя мандрівочка: