Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

Софія трохи здивувалася його зізнанню.

— Тобто, ти завжди був тут? Таємно спостерігав за мною?

— Так, — він кивнув. — З моменту, коли я вперше побачив тебе в цьому маєтку. Спершу я думав, що це просто цікавість, але з часом зрозумів, що ти — людина, заради якої можна повернутися до цього світу. Кожен твій крок, кожен вибір… Я був з тобою.

Софія відчула, як по її шкірі пробігли мурашки. Вона вражено дивилася на нього, не в змозі знайти правильні слова. З одного боку, це здавалося ледь не лякаючим, але з іншого — в його голосі було стільки тепла й щирості, що всі її побоювання розчинилися.

— Знаєш, — сказала вона, нахилившись ближче, — у цьому є щось романтичне. Але ти ж розумієш, що це трохи лячно? Відчувати, що за тобою хтось спостерігає, і не знати цього точно.

— Я розумію, — Оскар винувато зітхнув. —Тому й прошу вибачення. Але я не міг просто зникнути чи залишити тебе. Щоразу, коли ти сумувала чи плакала ночами, мені хотілося бути поруч. Але я боявся зізнатися собі в цьому. Адже почуття між привидом і людиною не можливі, так я вважав.

Софія мовчки дивилася на нього кілька секунд, а потім усміхнулася.

— Ну що ж, тепер ми тут, і я більше не сама, і ти більше не привид, — вона жартівливо штовхнула його ліктем. — Тож все вийшло добре. І знаєш що? Ти непогано впорався з цим обідом як для новачка.

Вони обоє засміялися, і цей сміх був наче ковток свіжого повітря — справжній, людський, що повертав їх у теперішній момент.

*****

Завтра довгоочікуваний фінал. А ще на вас чекає подаруночок ;)