Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

бути здійснені експропріація землі великих власників і наділення безземельних і малоземельних селян землею на підставі приватної власності. Було також прийнято закон про скликання Сейму як законодавчого органу ЗУНР: парламент повинен був складатися з 226 послів із найбільш чисельних націй, що населяли західноукраїнську республіку: української, польської, єврейської й німецької. Однак частина цих законів не була реалізована — одразу після проголошення української державності у Львові розпочалася війна.

Українсько-польські бої за Львів та Східну Галичину

Попри те що вже вранці 1 листопада Д. Вітовський рапортував К. Левицькому про взяття Львова, усіма важливими з військової точки зору пунктами галицької столиці українські загони не оволоділи. Головну мету своїх дій українці вбачали в нейтралізації австрійців, проте основна загроза виходила не від них. У місті діяла Львівська округа Польської організації військової, яка мала свої філії також у Станіславові, Бродах, Ярославі, Коломиї й підтримувала тісні зв’язки з Краковом. Також у Львові функціонували військові організації «Польський допоміжний корпус», «Польські кадри військові», активними були польські офіцери австро-угорської армії, члени парамілітарних організацій та студентська молодь. Увечері 31 жовтня діячі цих організацій обрали єдине командування для польських збройних загонів Львова, яке очолив капітан Ч. Мончинський. Коли ж стало відомо про виступ українців, Ч. Мончинський оголосив мобілізацію й наказав негайно підготуватися до оборони міста.

У день українського виступу — 1 листопада 1918 р. — пополудні почалося польське повстання у Львові. Його осередком стала міська школа ім. Конарського, але також польські пункти опору виникли в районі «Політехніки», Гицлевої гори, собору св. Юра, поштамту, Цитаделі, головного залізничного двірця (вокзалу). Усі польські політичні та громадські угруповання Львова об’єдналися й утворили Польський комітет народовий, який закликав поляків, що жили в місті, до зброї. Галицька столиця поділилася: західна та південно-західна частини були польськими, середмістя та східна частина — українськими. Оскільки жодна зі сторін не була впевнена в перемозі, одночасно з боями, коли 1 листопада до будинку Сейму прибула польська депутація, розпочалися переговори. На перемовах українська делегація, до складу якої входив, зокрема, Галицький митрополит Андрей (Шептицький), переконувала поляків визнати українську владу принаймні в частині Галичини, однак ті не погоджувалися. Неодноразово було укладено угоди про перемир’я.

Протягом перших днів листопада 1918 р. у Львові воювало 1400 українських солдатів (з австрійських запасних підрозділів, які перебували в місті) проти 1100 польських військовиків і місцевого населення, серед якого було багато молоді («польські орлята»). Водночас сторони постійно збільшували свою чисельність. Після встановлення української влади в повітах Східної Галичини зайві військові частини звідти негайно відсилали до Львова. Українське командування дуже розраховувало на легіон УСС, який прибув до Львова з Буковини 3 й 4 листопада, маючи лише 800 багнетів. 15 листопада українська влада видала наказ прискорити мобілізацію на місцях і надсилати збройні загони до охопленої боями столиці Галичини. Із середини листопада для поповнення українських сил надійшов загін імені Івана Гонти під командуванням отамана А. Долуда, що самовільно перебрався до Львова з Наддніпрянщини.

Можливості поляків у ракурсі збройної допомоги Львову в перші дні листопада були дуже обмежені. Усе ще окупована німцями Варшава не мала практично жодної інформації про Львів: 3 листопада надійшли відомості про захоплення міста нібито австрійською 2-ю армією, що в такий спосіб забезпечувала собі відхід на батьківщину. Поляки Західної Галичини були зайняті її звільненням від австрійців. Проголошення 7 листопада 1918 р. у Любліні Тимчасового уряду відрізало Галичину від Польського королівства, а сам Люблін теж не чинив спроб прийти на допомогу польським повстанцям Львова. Їм вирішили були допомогти земляки з Наддніпрянщини (тут існувало відділення ПОВ в Україні, на чолі якого стояв майор Л. Ліс-Куля), проте загін із 1000 солдатів, який ті надіслали, роззброїли українці під Тернополем. У цих умовах польська Начальна команда Львова могла розраховувати лише на власні сили: 3 листопада вона оголосила часткову мобілізацію колишніх вояків австрійської армії та цивільного населення Львова, що дещо збільшило лави повстанців. Проте головна допомога полякам надійшла все ж із заходу.

Хоча в більшості повітів Східної Галичини в перші дні листопада замайоріли синьо-жовті прапори, на лінії річки Сян і в Засянні спроби встановити українську владу наштовхнулися на перешкоди. Українцям не вдалося перебрати владу в Ярославі, Томашові, Грубешові та інших містах за Сяном. Натомість українці австро-угорської армії доволі безболісно оволоділи Журавицями під Перемишлем, а в самому Перемишлі сторони домовилися про перемир’я, поділ міста за лінією Сяну та утворення спільної українсько-польської комісії. Проте, посилаючись на недотримання поляками умов перемир’я, 4 листопада український збройний загін зайняв місто, роззброївши польську варту й інтернувавши австрійського коменданта — поляка С. Пухальського. Водночас поляки 7 листопада заволоділи Журавицею, а вже 11 листопада залізницею з Кракова до Перемишля прибув чималий польський підрозділ (1000 осіб) на чолі з уродженцем Львова — капітаном Ю. Стахевичем. Після бою поляки заволоділи містом, але, що важливіше, Перемишль мав пряме залізничне сполучення зі Львовом, тож став зручним плацдармом для наступу на галицьку столицю.

Під час чергового перемир’я у львівських боях 20 листопада на залізничний вокзал прибув сформований у Перемишлі загін підполковника М. Карасєвича-Токажевського. Чисельність польських загонів Львова відтак нараховувала 4900 осіб і помітно кількісно перевищувала українські сили.

Хоча нічне прибуття до міста ворожого поповнення виявилося для українського командування цілковитою несподіванкою, наступ поляків на українські позиції був відбитий. Тим не менш, реально оцінюючи ситуацію, уже опівдні 21 листопада головний комендант Галицької армії Г. Стефанів терміново зібрав військову нараду, на якій обґрунтував доцільність тимчасового залишення Львова, запропонувавши УНРаді та уряду ЗУНР виїхати до Тернополя чи Золочева. Занепокоєний успіхами поляків на львівському фронті, політичний провід ЗУНР довірився командуванню. Опівночі місто залишило керівництво республіки, окрім кількох діячів, які взялися захищати українське населення Львова; а згодом у східному та північному напрямках із міста вийшла Галицька армія. Українські військові частини зайняли бойову лінію Підбірці — Лисиничі — Винники — Чишки, утворивши Підльвівський фронт. Удосвіта 22 листопада, коли виявилося, що українці не відповідають на постріли, поляки без опору захопили Львів. Над львівською ратушею замайорів польський прапор, у місті почав діяти польський Тимчасовий урядовий комітет.

Відтоді головною метою українсько-польської війни став не захист державних кордонів ЗУНР, а боротьба за повернення Львова. Втрата столиці підірвала авторитет молодої республіки, указувала на небоєздатність її армії, а також негативно позначилася на моральному стані як солдатів, так й українського населення Східної Галичини загалом. Після 22 листопада столицю ЗУНР було перенесено до Золочева, згодом — до Тернополя, а врешті — до Станіславова