Читати книгу - "Земля Санникова"

— Так, а я дивувався, побачивши стрімчасті береги й відсутність спусків до води, витоптаних тваринами, — підтвердив Ордин.

— А інший звір, мабуть, не встигне напитися, гледь — вода в нього з-під носа пішла! І дочікуйся, коли вона підніметься,

Чекати дійсно довелося довго: встигли зварити й підсмажити вечерю та з’їсти її, коли вода знову поступово стала піднімалися; проміжок дорівнював майже годині.

Як тільки сонце встигло сховатися за завісу пари північної частини улоговини, звідти насунувся густий туман, й одразу стало майже темно. Але на ніч дрова запасли, і коло багаття було видно й тепло. Розмовляли про озера цієї дивної землі з їх періодичними виверженнями, які онкілони пояснювали грою водяних духів. Вони повідомили, що на півночі є долина Тисячі Димів, де із землі повсюди йде дим і де земля така гаряча, що пече ноги крізь взуття. Вони самі не були там, але чули про це від старих, які молодими брали участь у великому набігу на вампу, здійсненому дідом Амнундака.

У цій долині вампу раніше зимували.

Розмову було перервано протяжним виттям, яке долинало з лісу; собаки відповіли на нього лютим гавканням.

— Вовки близько — зачули падаль, — сказав Горохов.

— От і нагода спіймати вовчицю або навіть дві, — запропонував Горюнов.

Онкілони заявили, що це легко, що вони зимовими ночами полюють на вовків, які тривожать оленячі стада, облавою з вогнем. Для спіймання вовчиці в них виявилася сітка, сплетена з тонких ремінців і яку використовували для ловлі ленних гусей. Почали готуватися до облави. Із купи палива, заготовленого на ніч, вибрали смолисті стовбури сухих молодих модрин, розламали їх на шматки з півметра завдовжки й прив’язали до списів; такі факели наготували для всіх учасників і поклали на багаття. За цей час вовки зібралися коло залишків бика, звідки лунало гарчання, скавчання, хрускіт кісток, — зграя хижаків бенкетувала, користуючись пітьмою.

Коли смолоскипи розгорілися, онкілони й мандрівники з факелами в одній руці, списом або рушницею в другій швидко оточили місце бенкету й потім, нахиливши смолоскипи вперед, майже до землі, і помахуючи ними праворуч і ліворуч, почали сходитися до центра, де були вовки, оточені вогненним колом, яке рухалося. Скоро крізь туман можна було розгледіти купу сірих хижаків, які скупчилися біля трупа, підібгавши хвости, вищиривши зуби, вони стояли, розгубившись, не бачачи лазівки для втечі в страшному колі, яке коливалося та все наближалося. Звірі завили, почали метатися, стрибати одне на одного й, нарешті, оскаженівши, кинулися по два й по три в різні боки.

Але втекти вдалося небагатьом: воїни, спритно підколюючи їх списами або вдаривши факелом по морді, відганяли їх назад. Воїн, у якого була сітка, накрив нею вовчицю, яка намагалася прорватися, — вона одразу заплуталася й звалилася. Вовки, які залишилися живі, повернулися до трупа й, тремтячи, притиснулися одне до одного, клацаючи зубами, вже не намагалися бігти; кілька пострілів покінчили з ними. Піднявши факели, онкілони тепер добивали вовків, які лежали в різних місцях; серед поранених знайшли ще вовчицю, накрили їй голову одягом і, зв’язавши всі чотири ноги разом, віднесли, підвісивши на спис.

Підібравши всіх вовків, яких виявилося одинадцять, повернулися до багаття й зайнялися зніманням шкур.

Для кожної з спійманих вовчиць забили в землю три кілки, до двох притягли ременями передні й задні ноги, до третього шию, тож тварина не могла дістати зубами жодного ременя. Після цього оригінального полювання лягли спати навколо багаття, залишивши, зазвичай, вартових, які мали наглядати за вовчицями й оберігати їх від Крота й Білухи; вони довго не могли заспокоїтися, висловлюючи бажання розправитися зі своїми безпорадними ворогами.

Долина тисячі димів

За ранковою трапезою серед густого туману обговорювали питання, як повести із собою вовчиць: один пропонував нести їх по черзі на плечах, інші — на ношах, зроблених зі шкури вбитого бика. Найпростіше було змусити їх бігти власними ногами, але не було ані ланцюга, ані дроту, щоб зробити повід, який був би недосяжний для їхніх гострих зубів.

Нарешті здогадалися: зробили широкі шкіряні нашийники й намордники; нашийники прив’язали до кінців шомпола від берданки Горохова. Таким чином вовчиці йшли поряд, як бики в ярмі; один онкілон вів їх за ремінець, інший підганяв ззаду. Спочатку звірі опиралися всіма чотирма ногами, лягали; але після того, як на них пустили собак, котрі почали кусати їх ззаду, вони змирилися й пошкандибали, підібгавши хвости, за людьми.

Як тільки туман порідшав, пішли на північ. Рослинність ставала все більш чахлою, траплялися цілі смуги засохлого низькорослого, але старого лісу; на галявинах ділянки рідкої трави чергувалися із зовсім голими, ґрунт яких був із базальту, що вивітрився. За кілька кілометрів трапилася розколина в ґрунті, із якої піднімався легкий димок.

Ордин, нахилившись, приклав руку до тріщини, але швидко відсмикнув її — таким гарячим було повітря, що виходило з глибини. Чим далі, тим більше зустрічалося таких розколин і повітря ставало гарячішим; мандрівникам здавалося, що вони потрапили до добре натопленої лазні, тим більш що пара застилала всю місцевість подібно до легкого туману. Онкілони давно вже скинули свої куртки й ішли голі до пояса; не витримали й мандрівники й наслідували їх приклад. Нарешті й Аннуїр спустила з себе кофту-панталони й лишилася в одному пояску, заявивши з деяким збентеженням, що жарко, як в оселі, коли горить добрячий вогонь.

Ділянка густішого туману привернула до себе увагу: виявилося, що серед неї з кількох отворів вириваються клуби пари з легким посвистом або важким диханням.

— Оце вже й справжні фумароли[9]! — вигукнув Ордин.

Чим далі, тим більше ставало цих отворів, розсіяних серед голої горбкуватої поверхні чорної лави. Здавалося, що вся земля жевріє в глибині й димить; тепло ґрунту відчувалося вже крізь взуття.

Коли пройшли кілометр, другий такою місцевістю й зупинилися перепочити та роздивитися, то не можна було не здивуватися картині, яка постала їхнім очам. З усіх боків то тут, то там із ґрунту виривалися клуби пари, які піднімалися в спокійному повітрі кучерявими колонами вгору, де під скісним промінням сонця вигравали уривки райдуг. Можна було подумати, що димлять незліченні труби невидимого міста ясного і тихого морозного дня. У проміжках між білими колонами на заході, півночі й сході чорніли високі кручі країв улоговини, які були віддалені одна від одної на п’ять-шість кілометрів. Подекуди з’являлися обриси гострих вершин із смугами або плямами снігу, які яскраво біліли під променями сонця. Ці білі сніги й білі стовпи